«Тернопільводоканал» славиться багатьма професійними династіями. На підприємстві працюють цілими сім'ями і поколіннями. Фахівці з любов'ю розвивають водоканалізаційну галузь, передаючи досвід дітям і онукам. Родину Пахолків водоканалівці згадують з особливим теплом. Адже Дарія Данилівна та Павло Павлович зустрілися й познайомилися саме у «Тернопільводоканалі», з роками обоє стали професіоналами своєї справи, тут зростали їхні діти. Молодша донька Людмила працювала в абонентному відділі, а сьогодні на підприємстві трудиться чоловік старшої Галини Юрій.
На жаль, сім років тому Павло Павлович відійшов у вічність. Без коханого чоловіка пані Дарія почувається осиротілою. Від душевного болю жінку відволікає домашня робота, спілкування з рідними та друзями. Також пані Дарія активно цікавиться життям підприємства, з трепетом згадує роки праці та ділиться знаннями з молоддю. Дякуємо їй і за цю щиру та цікаву розмову. Отже, слово нашій Дарії Данилівні.
***
Я прийшла у водоканал 3 листопада 1969 року юним дівчиськом — допитливим і активним. Тодішній директор Філіп Тимофійович Амельчаков, доброї душі чоловік, прийняв мене на роботу контролеркою. Робота давалася легко і енергії мала хоч відбавляй. Згодом мене перевели на посаду диспетчера.
Одразу скажу, що з керівником мені пощастило. Філіп Тимофійович виокремив ті мої сильні риси і здібності, які не помічали інші. Часто доручав завдання поза посадовими обов'язками. Наприклад, просив надрукувати на друкарській машинці процентовки. Так ми називали акти на виконання робіт, здебільшого на прочищення каналізаційних мереж і ремонтні роботи на водопроводі. А якось наказав швидко зробити звіт для військкомату замість кадровички. Я хоч і не мала подібного досвіду, але документ підготувала.
Згодом саме Амельчаков поцікавився моїм шкільним атестатом і запропонував здобути вищу освіту. Так я стала дипломованим технологом водопровідних і каналізаційних мереж. Навчалася у Вінницькому будівельному технікумі.
До цих пір я дуже яскраво пам'ятаю перші роки праці у водоканалі. Фахівці підприємства тоді тулилися в новозбудованому корпусі на Танцорова (тепер — вул. Старий Поділ). На першому поверсі будівлі діяло похоронне бюро. А потім аж через кілька років, коли спорудили Дім печалі, бюро з трунами та іншим реманентом переїхало на Микулинецьку. В іншому крилі адмінкорпусу наші фахівці облаштували майстерню з ремонту водомірів. Кадри, пригадую, сиділи в абонентному відділі, а кабінет головного інженера був зовсім невеликий. На третьому поверсі розміщувався проєктний інститут. Тіснувато було водоканалівському колективу в таких умовах...
Слід відзначити, що наше підприємство тоді не було таким масштабним, як зараз. Ті ж каналізаційні очисні споруди водоканалу передали на баланс підприємству лише в середині 1970-х років.
***
Коли я вбулася на посаді диспетчера, Амельчаков запропонував мені очолити бригаду ремонтних слюсарів, які доводили до ладу міські мережі, слідкували за станом колонок-качалок і пожежних гідрантів, підключали труби новобудов до вже існуючих мереж. Одним словом, бригада переробляла багато різної роботи. Начальницею мереж тоді була Віра Василівна Абашина, майстром — Ярослав Васильович Пашко, мій одноліток.
Що можна згадати про роботу у тих обставинах? Погодні умови значно відрізнялися від теперішніх. Зими були суворі: морози, снігопади, хурделиці. Мерзлота ґрунту траплялася до 70 см., а труби розташовувалися на глибині 1 м 20 см. Оскільки тракторів і екскаваторів водоканал не мав, добиратися до мереж було складно. Хлопці трудилися вручну — кирками, ломами, лопатами. Працювали у нас два землекопи. Мали на підприємстві машину — причіп з насосом, заводили його, брали на буксир і викачували воду. Воду здебільшого черпали відрами.
Також на той час у Тернополі було дуже багато водорозбірних колонок, думаю, більше двох сотень. Адже частина будинків не була під’єднана до водопровідної мережі. З водорозбірними колонками ми мали трохи клопотів. Взимку колонки часто замерзали і тоді хлопці рятували ситуацію паяльними лампами. Інколи не спрацьовували клапани віддачі, вода протікала чи збиралася в самій колонці. Ще й санстанція ретельно стежила за їхнім станом.
Чимало тернополян користувалися своїми криницями. Траплялися різні випадки, що додавали роботи водоканалівцям. Пам’ятаю на Білогірській сусіди пересварилися із самотньою бабцею. І аби та залишилась без води, кинули в її криницю каустичну соду. Філіп Тимофійович був сердечним чоловіком і скерував працівників на допомогу старенькій. Ми взяли багато людей і почали відкачку. Розвели марганцівку, залили у криницю, вичерпували ту воду... Проблему вирішили.
А після того водоканалівці ще не раз помагали тій бабці, але вже не з водою, а з обігрівом хатини. На той час на нашому підприємстві працювали обхідники. У їхні обов’язки входив огляд вулиць, вони слідкували за технічним станом на водопровідно-каналізаційних мережах. А минаючи Білогірську, чоловіки заходили до пенсіонерки, рубали їй дрова. Шкодували тернополянку, бо син опинився за ґратами… Тоді, мабуть, люди були простіші й швидше відгукувались на чуже горе…
Завжди намагалася порозумітися зі всіма і я, особливо важливими для мене були довірливі стосунки зі співробітниками. Я знала чим кожен з підлеглих дихає, характери працівників і їхні особисті проблеми. Хоча під час робочих процесів не обходилося й без гострого слова, лайки. Знаю, дехто тим дорікав, за плечима могли сказати, що Дарія грубіянка. Але не годен було по-іншому. Різні були люди, різні ситуації.
Наприклад, одного разу до нас прислали на роботу чоловіка, який сім років відсидів у в’язниці. Пам'ятаю, хлопці ремонтували насос біля фонтану «Каскад» (у народі — сльози Гронського»), а робітник вперто намотував круг за кругом. Я до нього обізвалась: «Невже ото не можна на місці постояти?». А він відрубав: «Цікаво, як би ти себе поводила, коли б стільки часу відсиділа у тюремній камері-одиночці?» Я й замовкла. До речі, в той період на подібні роботи міліція частенько направляла умовно засуджених.
Але попри те, що мені треба було тримати дисципліну з підлеглими, ніколи не забувала про чуйність, добро, співчуття, взаємодопомогу. Я скажу так: у водоканалі будь-яке горе співробітника перетворювалося на спільне лихо всього колективу. Підтримували, заспокоювали, підсобляли грошима…
Пригадую, як важко занедужав шофер Петро Романишин. У ще зовсім молодого чоловіка відмовили нирки, він майже осліп... То я разом із колегою Лідією Миколаївною Сумцовою підключили зв’язки та викликали до хворого консиліум київських лікарів. Чоловіка, на жаль, не врятували, але як же він тішився незначному полегшенню. Дякував нам, радів, що зір трошки прояснився і вже може читати газету «Вільне життя». А після смерті Петра я взяла на роботу його дружину Зіну. А як же інакше?..
З теплотою згадую багатьох колег, зокрема Ярослава Васильовича Комара, Андрія Миколайовича Довганя, Романа Степановича Лясковського, Лідію Миколаївну Сумцову, Івана Семеновича Чорняка, Романа Зиновійовича Івашківа, Юрія Романовича Івашківа, Петра Андрійовича Захарка, Володимира Євгеновича Чорного, Володимира Петровича Нечая, Володимира Богдановича Дольного, Володимира Петровича Куриліва, Володимира Євстахійовича Грабаса, Василя Йосиповича Красновського, Степана Івановича Брилу, Володимира Мартиновича Колодія.
***
Водоканал подарував мені не тільки улюблену роботу, але й кохання і найдорожчу в світі сім'ю. Адже мій майбутній чоловік Павло Павлович влився у водоканалівську родину швидше за мене, 1967 року. Влаштувався на підприємство різноробочим, коли заледве виповнилося шістнадцять. Співробітники швидко полюбили спокійного, послушного, послужливого хлопця. Жартома називали його між собою сином полку і любляче кликали Павлусиком чи Павликом.
Я ж із Павлом зустрілася у водоканалі вже після його армійської служби. Спершу спілкувалися як колеги, друзі і не було між нами ні романтики, ні залицянь. Більше того, я ніколи й гадки не мала, що буду зустрічатися з парубком, молодшим від мене на 2,5 роки. Через деякий час хлопці над Павлом почали піджартовувати, мовляв, придивися уважніше до Дарії. А начальник по мережах Роман Трохимович Мрачковський наголошував: «Павчику, будь-який мужчина може одружитися навіть з цісаревою дочкою, як дуже захоче». От, мабуть, Павло і приглянувся до мене. З маленької іскри взаємної симпатії між нами зародилися почуття.
Що привабило мене в майбутньому чоловікові? Цінувала в Павлові працьовитість, старанність, наполегливість. Мав добре і щире серце. На побачення з ним я часто брала маленьку племінницю, то Павло завжди приносив їй шоколадку.
Павло з матір'ю мешкав у Великих Бірках. Сім'я була небагата, а хата, як кажуть, шевченківська. Але та убогість, бідність мене не лякали. Категорично проти нашого шлюбу була лише моя мама. Вона дуже нарікала на різницю у віці, просила мене не спішити, підшукати собі іншу кандидатуру. Незадовго до одруження навіть мій паспорт сховала. Але ми з Павлом таки розписалися. Бучного святкування не планували. Організували невеличку вечірку, лунала музика, танцювали наші колеги-водоканалівці. Мені було 24 роки, чоловікові виповнилося 22.
Трапляється, запитують мене про секрет щасливого шлюбу. Що я можу сказати? Щоб не сваритися з чоловіком, треба завжди мати спільну роботу вдома, спільно трудитися. Ми з чоловіком ніколи не ледарювали, потрохи розбудовували й ремонтували хату, доглядали за господаркою, поралися на городі. Та й зранку у водоканал і ввечері додому завжди разом ходили, як ото голка з ниткою.
У 1974 році в нас із Павлом народилася донька Галя. Дохід у сім’ї був мізерний — викручувалися на одну чоловікову зарплату. Павло слюсарем заробляв тільки 78 рублів, свекруха пенсії не отримувала. Тож, правду кажучи, трохи бідували.
Але якось прийшов до нас в гості начальник водопровідних насосних станцій Степан Антонович Тихолаз і повідав, що на водозабір «Тернопільський» очікують гарні зміни — невдовзі там запрацює станція знезалізнення. І він би хотів, аби я на цьому об’єкті обійняла посаду технолога. Тож у декрет я йшла з посади майстра, а вже в лютому 1975-го повернулася на роботу у водоканал старшим майстром-технологом. То була велика відповідальність — довелося опановувати обладнання, запускати фтораторну станції для дозування фтору у воді ще й про наведення благоустрою не забувати. До речі, пам'ятаю, що проєктна спроможність водозабору «Тернопільського» становила 28 тис. м. куб на добу. І працював він на повну потужність.
Поки була на роботі, з Галинкою сиділа чоловікова мама. А в обід я приїжджала додому погодувати малу грудьми. Тоді молоді матері щобудня мали додаткову вільну годину і я той час використовувала у такий спосіб. На грудному вигодовуванні Галя була аж до півтора року.
***
У липні 1977 року зупинилося серце директора водоканалу Філіпа Амельчакова.
У керівника стався інсульт, коли він їхав у тролейбусі. На жаль, транспорт зробив кілька кіл за маршрутом перш ніж пасажири здогадалися, що чоловік не п'яний і потребує невідкладної допомоги.
Звістка про важку хворобу керівника вразила весь колектив. Хвилювалась і я. Адже Філіп Тимофійович був дуже чуйним, мав мене за своячку. Навіть тепер часто згадую директора Амельчакова, бо він доклався до того, аби біля нашого з Павлом дому з'явилася криниця. До того ми з чоловіком щоденно й не по одному разу тягали каструлі й відра через сільський горб до джерела і назад. Якось, коли я захворіла та вийшла на лікарняний, Філіп Тимофійович приїхав до Великих Бірок за документами. І як побачив, як я з ангіною простую за водою, то зразу сказав, що в Пахолків має бути своя криниця...
***
З 1982 року я ліквідовувала аварії на мережах Тернополя. Роботу встигала поєднувати з родинними обов'язками, вихованням дітей. На той час у нас із Павлом підростало вже двоє доньок. Згадую і думаю звідки в мене ті сили бралися?..
Ще мене неймовірно тішить, що за час моєї праці під час аварійно-ремонтних робіт не сталося жодного нещасного випадку. Трагедії могли трапитися, але я їх передчувала всім своїм єством! Довіряла інтуїції, а вона в мене сильна. Саме через передчуття лиха одного разу я навіть посварилася з головним інженером Романом Івановичем Романівим.
За такою небезпечною роботою минали роки. На початках багато людей, зокрема й чиновників не вірили, що я, жінка, дам собі раду з бригадою кремезних співробітників, впораюся з пошкодженнями водопровідних труб, аварійними ситуаціями на каналізаційних колекторах. Але за якісну роботу мене навіть нагородили медаллю «За заслуги перед містом». Я, бувало, втирала носа досвідченим чоловікам-комунальникам. Труднощів не лякалася ніколи...
У 1995-му мене призначили начальницею каналізаційних мереж, у 2005-му — майстром першої групи. На заслужений відпочинок я вийшла 2011 року — звільнилася за власним бажанням. Мені приємно, що сьогодні мою справу продовжують молоді фахівці. Відрадно, що поступово вдається оновлювати зношені мережі міста та каналізаційні колектори, за стан яких я так хвилювалася, на підприємстві з'являються нові технології та обладнання.
Коли у мене з'явилося вдосталь вільного часу, почала більше приділяти його рідним, особливо онукам. Маю їх троє — Роман, Катруся і Матвійко. Дочекалася і народження правнучки Даніели. Всі вони — моя гордість, радість і щастя. Розумні, кмітливі, енергійні. Сьогодні сумую лише за одним: що їхніми успіхами не встиг натішитися мій чоловік. Тому як нахлине туга, пишу йому вірші, перебираю світлі спомини у своїй пам’яті. Часто зустрічаємося з Павлом у снах...
Станція знезалізнення на водозаборі "Тернопільському"
У зв'язку з проведенням аварійно-ремонтних робіт на вул. Героїв Крут з 9.00 до 18.00 29 січня буде припинена подача холодної води за адресами
вул. Героїв Крут, 1, 2, 3, 3А, 5, 7;
вул. Лесі Українки, 8, 8А, 10, 10А, 12, 12А, 12Б;
вул. Олександра Довженка, 1, 3, 5, 9А, 11.
Перепрошуємо за тимчасові незручності та рекомендуємо подбати про запаси води.
У зв'язку з проведенням аварійно-ремонтних робіт на водопровідній мережі на бульв. Пантелеймона Куліша з 09.00 до 17.00 год. 28 січня буде припинена подача холодної води до житлових будинків та адміністративних споруд на
бульв. Пантелеймона Куліша, 1, 3, 4, 6;
вул. Василя Симоненка, 8.
Перепрошуємо за тимчасові незручності та закликаємо подбати про запаси води.
У зв'язку з проведенням аварійно-ремонтних робіт на водопровідній мережі на вул. Шпитальній з 09.00 до 21.00 год. 23 січня буде припинено подачу холодної води до житлових будинків і адміністративних споруд по
вул. Шпитальній (від вул. Миколи Пирогова до житлового будинку №6 на вул. Шпитальній);
вул. Юрія Федьковича;
вул. Ярослава Стецька (від №1 до №7).
Перепрошуємо за тимчасові незручності та закликаємо подбати про запаси води.
Тернопіль вкотре зіщулюється від завивання сирен — сигнал сповіщає містян про відбій повітряної тривоги. Отже, ворожі літаки повернулися на російські аеродроми. Саме після цього повідомлення в телеграм-каналах починається наша розмова з ветераном «Тернопільводоканалу» Лідією Миколаївною Сумцовою.
Жінка заварює чай, розливає його по чашках, а тоді бере до рук альбом з чорно-білими фото. Бережно перегортає кілька сторінок. І вдивляючись у свою дитячу світлину каже, що мабуть, історія циклічна. Адже вона, Ліда, народилася у розпал Другої світової війни, 1943 року. А тепер над Україною знову літають ракети й гудуть сирени...
«Мої батьки познайомилися у Харкові під час навчання. Там і одружилися. Тато за спеціальністю був хіміком, закінчив хіміко-біологічний інститут. Мама вивчилася на лікарку. Її не злякало те, що чоловік мав інвалідність. Батько у 17 років потрапив під потяг, втратив ногу. Але був дуже розумним, здібним. Коли почалася війна, батька скерували у підмосковний Воскресенськ. Сказали «Пусть хохол разворачивает оборонку». На той час у мами з татом вже підростав первісток — мій старший брат Михайло. А потім народилась і я», — каже Лідія Миколаївна.
Сім'я прожила у Воскресенську більше 20 років. Але щоліта їздила до рідні на Донбас. На все життя Лідії Миколаївні запам'яталися терикони, степи, пахуче різнотрав'я і купання в Сіверському Донці. Тому зараз жінці важко повірити в те, що окупанти стерли той мальовничий край з лиця землі...
... Дитинство Лідії було безхмарним, юність — світлою. Дівчина закінчила школу, поступила в московський інститут. Потім батька направили працювати до Вінниці, довелося змінювати виш. Гостюючи у близьких на Волині, зустріла майбутнього чоловіка Володимира. Він працював у шахті. Хлопець, росіянин за національністю, був із сім'ї репресованих. Свого часу його родину радянська влада звинуватила у куркульстві і виселила на Урал.
Після одруження Ліда переїхала до Володі в Нововолинськ.
«Ох, непросте те шахтарське життя було. Шахта — це дуже страшно. Пригадую, під час зміни чоловіка сталася аварія. Хтось сказав про нещастя — і вже ми, жінки, туди біжимо. Карети швидких нас обганяють. Потрапляємо на територію шахти, а з-під землі вже дістали неживих працівників. Виносять тіла на носилках. Мого ж Володю тоді біда оминула», — розповідає Лідія Миколаївна.
Молоде подружжя наважилося шукати кращої долі. Ліда вирішила продовжити навчання у виші. Дуже втішилася, коли її зарахували на сантехнічний факультет Київського інженерно-будівельного інституту.
«Я така щаслива була. Спеціальність моя називалася «Водопостачання та водовідведення». Я одразу зрозуміла, що цей фах — моє покликання. Вчилася із задоволенням. Була в мене практика і в «Київводоканалі», і на очисних спорудах столиці. Пильнувала науку. Взяток ми з одногрупниками нікому не давали. Найбільше що могли — викладачам квіти подарувати», — пригадує пані Ліда.
А Володя тим часом змінив роботу. Чоловіка переманили до Тернополя в «Вибухпром», там шукали фахівців-підривників. Тож шахтарський досвід Володимира був дуже доречний. Подружжю одразу дали квартиру на «Східному» — лише переїжджати та жити. Тож після закінчення київського вишу Лідія з дипломом прибула до нашого міста.
«До переїзду я ніколи не бувала в Тернополі, геть нічого не знала про місто, не кажучи вже про те, щоб орієнтуватися на його вуличках. Але саме Тернопіль став для мене затишною домівкою. Він для мене рідний і незамінний. Не уявляю свого життя поза Тернополем», — зізнається Лідія Миколаївна.
Трохи освоївшись на новому місці, Ліда почала шукати роботу. Володимир запропонував дружині поцікавитися вакансіями у водоканалі, бо якось підривав водонапірну вежу і перекинувся кількома словами з тамтешніми спеціалістами. Пані Лідія дослухалася до чоловікової поради.
«Прийшла я у водоканал, знайшла головного інженера Григорія Степановича Гичку. Пояснила в чім справа. А він запитує: «А який ти інститут закінчила? А хто керівник твоєї дипломної роботи?» Я відповіла, назвала прізвище викладача. І з'ясувалося, науковець — однокурсник Григорія Степановича. Вже є якийсь зв'язок спільний. Глянув він на мене: «Ну, йди працювати старшим інженером виробничого відділу. Чекаю на роботі відзавтра», — ділиться спогадом Лідія Миколаївна.
Так у червні 1972 року Лідія Сумцова стала частиною великої водоканалівської родини. Директором водоканалу тоді був Амельчаков Філіп Тимофійович, колишній КДБіст. До водопостачання він не мав жодного відношення, але був добрим знавцем людських душ. Філіп Тимофійович підібрав підприємству більшість кадрів.
«Мій перший директор взяв на роботу молодь з вулиці і скерував тих хлопців і дівчат вчитися за спеціальністю у технікум. З роками вони стали мудрими, кмітливими, розсудливими фахівцями, обслуговували і водопровідні насосні станції, і каналізаційні насосні станції», — наголошує Лідія Миколаївна.
А головний інженер Григорій Степанович Гичка був страшним трудоголіком. На його плечах лежала відповідальність за вчасну ліквідацію аварій.
«Колись же як було — якщо аварійну ситуацію не ліквідують за 8 годин, то головний інженер кладе партбілет на стіл. Нікого не цікавило з чиєї вини та аварія, якої складності, чи маємо технічні ресурси. Такий тоді був час. Тож Григорій Степанович весь час переймався тими питаннями. Як зранку взував кирзові чоботи і простував контролювати робітників, то перепочинок мав хіба аж ввечері. Весь час і сили віддавав водоканалу. Пропадав на роботі. Рідні Григорія Степановича з тим змирилися. Малий син, як хотів трохи побути з татом, то після садочку приходив до нього на роботу», — зітхає Лідія Миколаївна.
Пані Лідія відзначає: у 1970-1980-х рр. аварій на водопровідних і каналізаційних мережах вистачало. Тяжко було давати раду, коли траплялася біда з давніми, встановленими ще за Польщі трубами. Часто бракувало техніки, матеріалів, тому позичали необхідне в будівельних організацій. А щоб ліквідувати пошкодження працівники нерідко ризикували здоров'ям і життям, бо нормативи та вимоги щодо охорони праці були недосконалими.
…Непомітно потекли трудові будні пані Лідії на посаді старшого інженера виробничого відділу. Теорію вона знала назубок, а опановувати практичні навички жінці допомагали старші колеги. Вона обходила зі спеціалістами мережі, обдивлялася насосні станції. Всю інформацію молода інженер фіксувала у зошити, бо комп'ютери водоканалу тоді навіть не снилися.
«Я переймала досвід у старших колег багато років, доки вони не пішли на пенсію. Питала порад в водоканалівців-універсалів Павла Павловича і Дарії Данилівни Пахолків. Чимало корисного розповідав мені начальник водопровідних насосних станцій Степан Антонович Тихолаз. За плечима мав лише 7-8 класів шкільної освіти, але спеціалістом був неймовірним. На мережах у 1970-х працював Роман Трохимович Мрачковський, на каналізаціях — Ярослав Васильович Комар», — відзначає співрозмовниця.
Освоївшись у колективі, Лідія Миколаївна взялася за створення і впорядкування документації стосовно майна та об'єктів водоканалу. Розпочала процес інвентаризації, складала паспорти на водопровідні та каналізаційні насосні станції, працювала з проєктною документацією, видавала технічні умови на підключення до водопровідних мереж. Що цікаво, на всі об'єкти підприємства пані Лідія зазвичай добиралася пішки, адже з автівками у водоканалі тоді було сутужно. Але копітка праця дала свої результати – у виробничому відділі почали збиратися всі необхідні документи.
А невдовзі в Тернополі затвердили реалізацію масштабного проєкту – будівництво Верхньо-Івачівського водозабору. Він мав забезпечувати водою більшість містян і промислові об’єкти. Офіційно спорудити водозабір зобов’язали комбайновий завод, проте весь процес мало контролювати найбільш зацікавлене підприємство – водоканал.
Відповідальною за документальні тонкощі щодо будівництва водозабору й облаштування водогону протяжністю 17 кілометрів призначили Лідію Сумцову.
«Якось сідаємо з директором Амельчаковим в машину і їдемо до Івачева. Там будівельники котлован копають. Філіп Тимофійович мені й каже: «Починайте працювати, Лідо Миколаївно!». Відтоді всі проєкти, дозволи та уточнення стосовно будівництва будівельники отримували через мене. Я ж, у свою чергу, всі нюанси узгоджувала з фахівцями Українського проєктного науково-дослідницького інституту. Установа діяла в Харкові. Це був один із провідних українських проєктних інститутів у галузі комунального господарства», – пригадує пані Лідія.
Тривалий час Лідії Миколаївні доводилося розриватися між двома містами. Відрядження до Харкова були частими, жінка зазвичай добиралася нічними потягами, з пересадкою в Києві. Добре, що в цей час побутом і дітьми, сином Михайлом і донькою Наталкою, опікувалася свекруха, яка переїхала до Сумцових.
«З фахівцями у Харкові я спрацювалася добре. З усіма подружилася, товаришували сім’ями. Вони знали, що не можу залишатися у відрядженні більше двох діб, а в Тернополі на їхнє слово чекають будівельники. Тому лише я прибувала до інституту – відкладали всі ненагальні справи, – каже пані Ліда. – Дорогою додому я завжди намагалася трохи поспати. А зранку з вокзалу забігала в квартиру, вмивалася – і спішила з новинами у водоканал».
Коли ж була змога, тернопільські комунальники консультувалися з харків’янами у телефонному режимі. Що цікаво, спеціалістам вдавалося розв’язувати проблеми без інтернету, відеозйомки, дронів, комп’ютерних програм. Зараз це видається схожим на надздібності.
«Пригадую, працював в інституті Олег Іванович Кобец. Чоловік мав інвалідність, якийсь клопіт з ногою, тому не їздив у відрядження. Але був справжнім професіоналом. Ніколи не навідувався в Тернопіль, але певне, знав розташування кожного куща вздовж водогону. Поскаржилася йому, що треба змінити трасу, що водогін може впертися в цвинтар, а він мені: «Зрозумів, Лідо Миколаївно. Подумаю». І коли я знову приїхала до Харкова, мав готове рішення! Без поїздок, фактично «наосліп» обдумане, – розмірковує співрозмовниця.
Та не лише стараннями харків’ян будувався новий водозабір Тернополя. До справи докладалися досвідчені тернополяни-водоканалівці. Наприклад, чимало сил і праці до втілення проєкту доклав Михайло Юрійович Тимочко.
«За спеціальністю Тимочко – електрик. Тямущий і мудрий чоловік. Він настільки вникав у будову в Івачеві! Був і майстром, і енергетиком, і механіком. Купу важливої інформації зберігав в умі. Безліч разів курсував між Івачевом і Тернополем. Будівництво і експлуатація об’єкту — все було на Тимочку. З Михайлом Юрійовичем водоканалу неабияк пощастило. Якби не він, то навіть не знаю, чи потягнули би ми Верхньо-Івачівський водозабір, який ввели в експлуатацію 1975 року» – наголошує пані Лідія.
Великий проєкт завершився, але робочих завдань у нотатнику Лідії Сумцової не меншало. На порядку денному завжди були планерки, наради, поїздки… А ще ж доводилося ретельно вишукувати обладнання для об’єктів водоканалу.
Наприклад, якось виникла потреба збільшити потужність каналізаційної насосної станції №7, бо почались підтоплення промислового мікрорайону Тернополя. Аби роздобути насос потрібної потужності, Лідія Миколаївна годинами обдзвонювала підприємства по всій Україні. Натрапила на бажане аж в одеському водоканалі. А потім жінці довелось їхати у відрядження в це південне місто. Поїздка минула не без пригод – і гроші неочікувано закінчились, і машина в дорозі зламалась.
«Але ж яка то втіха була, коли знайшла той насос на складі одеського водоканалу! Я була на сьомому небі від щастя! Наче солідну суму грошей у лотереї виграла», – каже Лідія Миколаївна.
1977 року відійшов у вічність директор водоканалу Філіп Амельчаков. Після нього в. о. директора був Григорій Гичка.А потім на підприємстві за невеликий проміжок часу змінилося кілька керівників. У кріслі директора опинялися й випадкові люди, посланці партії, номенклатура. Ці керівники не заглиблювались у специфіку водоканалу, не «горіли» роботою, натомість часто відлучалися у своїх справах.
Згодом посаду директора обійняв Євген Франкович Цибуляк. Він прийшов з великим бажанням працювати. Був дуже принциповим чоловіком. Але швидко зрозумів, що робота у водоканалі змушує жертвувати особистим життям. А Євген Франкович дуже любив свою сім’ю, хотів приділяти багато часу дітям…
«За Євгена Цибуляка я вже була начальницею виробничого відділу. І в той період підшукувала молодих спеціалістів. Підходила до питання виважено, бо і дотепер маю переконання, що водоканал формують кадри», – каже співрозмовниця.
Про своїх колег Лідія Миколаївна згадує з теплом в голосі. Розповідає, за Цибуляка до неї у відділ на посаду інженера прийшла Тетяна Володимирівна Михайлишин (згодом жінка працювала в «Міськжитлоуправлінні»). Почала працювати технологом і Любов Ярославівна Зубчук (сьогодні – начальниця відділу водопровідних насосних станцій). З підлеглими пані Ліда одразу знайшла порозуміння, разом завзято трудились, а проблеми вирішували без криків і сварок.
Добрі спогади зберігає Лідія Сумцова і про начальників водопровідних насосних станцій (ВНС). Першим, як уже згадувалося, був Степан Антонович Тихолаз – практик і ентузіаст. Саме він розповідав молодій Ліді про всі тонкощі тогочасних насосів. А якось затрималися на роботі аж до ранку – вночі перевіряли за скільки часу резервуар наповниться водою. Бо жодних спеціальних приладів вимірювання водоканал ще не мав…
Згодом на посаді начальника ВНС працювали Михайло Іванович Підперигора та Остап Семенович Водовіз.
«Водовіз знав схему водопостачання насосних станцій, в нього була рідкісна професійна інтуїція. От каже мені «Миколаївно, здається, той насос нам не підходить». Прошу пояснити чому. А Остап Семенович своє твердить: «Мені так здається. Так думаю». Телефоную до харків’ян, прошу все ще раз розрахувати. І ось – міняємо дорогущі насоси. Не підвела таки чуйка Водовоза. Син Остапа Семеновича Володя очолює планово-економічний відділ водоканалу. Такий же розумний чоловік, як і його батько», – зауважує пані Лідія.
Щирим словом згадує жінка і наступника Григорія Степановича Гички – Романа Івановича Романіва. Цей чоловік на посаді головного інженера також жив водоканалом. Інколи здавалося, що працював по 26 годин на добу. Був суворим, прискіпливим і вимогливим – до себе та до підлеглих. Це, мабуть, і підірвало здоров’я Романа Івановича… Сьогодні він вже у засвітах.
...Лідія Сумцова віддала улюбленій справі понад 30 років. У 2004-му жінка вийшла на заслужений відпочинок. Але й досі тримає руку на пульсі дорогого для неї «Тернопільводоканалу». Лідія Миколаївна зберігає добрі стосунки з колишніми співробітниками й молодим поколінням фахівців.
«Оскільки мої діти та внуки живуть далеко, водоканал замінив мені сім’ю, – зізнається пані Лідія. – Часто забігає колишня колега Тетяна Володимирівна Михайлишин. З дрібними ремонтами виручає начальник аварійно-диспетчерського відділу Любомир Ігорович Калиняк. Колектив допоміг мені з операцією, колеги вирятували, коли важко хворіла ковідом. Підтримали мене й пів року тому, коли відійшов у вічність чоловік Володимир Костянтинович. І зараз дівчата цікавляться моїм здоров’ям, підсобляють з покупками чи побутовими справами».
А ще ветерани часто збираються у затишній квартирі Лідії Миколаївни, чаюють і годинами говорять про… водоканал. Згадують де була перекачка, як міняли насосну станцію, діляться новинами з життя підприємства. І навіть у непростий воєнний час всім гостям такі розмови додають наснаги і заряджають позитивом. Адже вони – фанати своєї справи!
Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП) встановила нові тарифи для споживачів КП «Тернопільводоканал».
Отже, з 1 січня 2025 року вартість 1 куб. м. води і стоків (з ПДВ) для всіх груп споживачів (крім населення) становитиме 65,364 грн.
Для населення накладена заборона застосування нового тарифу.
Для населення наразі залишаються чинними тарифи за централізоване водопостачання та централізоване водовідведення, що застосовувалися станом на 24 лютого 2022 року. Споживачі платять 36,7 гривень за кубометр води і стоків.
Водночас слід відзначити, що у цих умовах для підприємства не передбачений механізм компенсації різниці у тарифах.
У зв'язку з проведенням аварійно-ремонтних робіт на водопровідній мережі по вул. Білогірській з 09.00 до 17.00 год 2 січня буде припинена подача холодної води до житлових будинків і адміністративних споруд по вул. Білогірській (від автобусної станції №2 до житлового будинку №33 по вул. Білогірській).
Перепрошуємо за тимчасові незручності та закликаємо подбати про запаси води.
До уваги тернополян!
Фахівці відділу розрахунків населення КП «Тернопільводоканал» прийматимуть громадян із питань нарахування оплати за воду та стоки у середу, 25 грудня, за адресою вулиця Медова, 1.
Графік роботи на Різдво – з 8.00 год до 15.00 год (без перерви на обід).
У зв'язку з проведенням аварійно-ремонтних робіт на водопровідній мережі по вул. Тролейбусній з 09.00 до 20.00 год. 12 грудня буде припинена подача холодної води до житлових будинків за адресами
вул. Тролейбусна, №3Б, 5, 5А, 5Б, 5В, 5Г, 5Д, 5Е, 5Ж.
Без водопостачання з 09.00 до 15.00 год. 12 грудня буде також частина підприємств і організацій, які знаходяться на вул. Тролейбусній.
Перепрошуємо за тимчасові незручності та закликаємо подбати про запаси води.
У зв'язку із заміною запірної арматури на вул. Мирона Тарнавського, 4 з 9.00 до 16.00 год. 11 грудня буде відсутнє водопостачання у будинках на вул. Патріарха Любомира Гузара та за адресами вул. Мирона Тарнавського, 2, 2А, 4, 6.
Перепрошуємо споживачів за тимчасові незручності та закликаємо подбати про запас води.