Комунальне підприємство "Тернопільводоканал"

Тернопіль вкотре зіщулюється від завивання сирен — сигнал сповіщає містян про відбій повітряної тривоги. Отже, ворожі літаки повернулися на російські аеродроми. Саме після цього повідомлення в телеграм-каналах починається наша розмова з ветераном «Тернопільводоканалу» Лідією Миколаївною Сумцовою.

Жінка заварює чай, розливає його по чашках, а тоді бере до рук альбом з чорно-білими фото. Бережно перегортає кілька сторінок. І вдивляючись у свою дитячу світлину каже, що мабуть, історія циклічна. Адже вона, Ліда, народилася у розпал Другої світової війни, 1943 року. А тепер над Україною знову літають ракети й гудуть сирени...

«Мої батьки познайомилися у Харкові під час навчання. Там і одружилися. Тато за спеціальністю був хіміком, закінчив хіміко-біологічний інститут. Мама вивчилася на лікарку. Її не злякало те, що чоловік мав інвалідність. Батько у 17 років потрапив під потяг, втратив ногу. Але був дуже розумним, здібним. Коли почалася війна, батька скерували у підмосковний Воскресенськ. Сказали «Пусть хохол разворачивает оборонку». На той час у мами з татом вже підростав первісток — мій старший брат Михайло. А потім народилась і я», — каже Лідія Миколаївна.

Сім'я прожила у Воскресенську більше 20 років. Але щоліта їздила до рідні на Донбас. На все життя Лідії Миколаївні запам'яталися терикони, степи, пахуче різнотрав'я і купання в Сіверському Донці. Тому зараз жінці важко повірити в те, що окупанти стерли той мальовничий край з лиця землі...

... Дитинство Лідії було безхмарним, юність — світлою. Дівчина закінчила школу, поступила в московський інститут. Потім батька направили працювати до Вінниці, довелося змінювати виш. Гостюючи у близьких на Волині, зустріла майбутнього чоловіка Володимира. Він працював у шахті. Хлопець, росіянин за національністю, був із сім'ї репресованих. Свого часу його родину радянська влада звинуватила у куркульстві і виселила на Урал.

Після одруження Ліда переїхала до Володі в Нововолинськ.

«Ох, непросте те шахтарське життя було. Шахта — це дуже страшно. Пригадую, під час зміни чоловіка сталася аварія. Хтось сказав про нещастя — і вже ми, жінки, туди біжимо. Карети швидких нас обганяють. Потрапляємо на територію шахти, а з-під землі вже дістали неживих працівників. Виносять тіла на носилках. Мого ж Володю тоді біда оминула», — розповідає Лідія Миколаївна.

Молоде подружжя наважилося шукати кращої долі. Ліда вирішила продовжити навчання у виші. Дуже втішилася, коли її зарахували на сантехнічний факультет Київського інженерно-будівельного інституту.

«Я така щаслива була. Спеціальність моя називалася «Водопостачання та водовідведення». Я одразу зрозуміла, що цей фах — моє покликання. Вчилася із задоволенням. Була в мене практика і в «Київводоканалі», і на очисних спорудах столиці. Пильнувала науку. Взяток ми з одногрупниками нікому не давали. Найбільше що могли — викладачам квіти подарувати», — пригадує пані Ліда.

А Володя тим часом змінив роботу. Чоловіка переманили до Тернополя в «Вибухпром», там шукали фахівців-підривників. Тож шахтарський досвід Володимира був дуже доречний. Подружжю одразу дали квартиру на «Східному» — лише переїжджати та жити. Тож після закінчення київського вишу Лідія з дипломом прибула до нашого міста.

«До переїзду я ніколи не бувала в Тернополі, геть нічого не знала про місто, не кажучи вже про те, щоб орієнтуватися на його вуличках. Але саме Тернопіль став для мене затишною домівкою. Він для мене рідний і незамінний. Не уявляю свого життя поза Тернополем», — зізнається Лідія Миколаївна.

Трохи освоївшись на новому місці, Ліда почала шукати роботу. Володимир запропонував дружині поцікавитися вакансіями у водоканалі, бо якось підривав водонапірну вежу і перекинувся кількома словами з тамтешніми спеціалістами. Пані Лідія дослухалася до чоловікової поради.

«Прийшла я у водоканал, знайшла головного інженера Григорія Степановича Гичку. Пояснила в чім справа. А він запитує: «А який ти інститут закінчила? А хто керівник твоєї дипломної роботи?» Я відповіла, назвала прізвище викладача. І з'ясувалося, науковець — однокурсник Григорія Степановича. Вже є якийсь зв'язок спільний. Глянув він на мене: «Ну, йди працювати старшим інженером виробничого відділу. Чекаю на роботі відзавтра», — ділиться спогадом Лідія Миколаївна.

Так у червні 1972 року Лідія Сумцова стала частиною великої водоканалівської родини. Директором водоканалу тоді був Амельчаков Філіп Тимофійович, колишній КДБіст. До водопостачання він не мав жодного відношення, але був добрим знавцем людських душ. Філіп Тимофійович підібрав підприємству більшість кадрів.

«Мій перший директор взяв на роботу молодь з вулиці і скерував тих хлопців і дівчат вчитися за спеціальністю у технікум. З роками вони стали мудрими, кмітливими, розсудливими фахівцями, обслуговували і водопровідні насосні станції, і каналізаційні насосні станції», — наголошує Лідія Миколаївна.

А головний інженер Григорій Степанович Гичка був страшним трудоголіком. На його плечах лежала відповідальність за вчасну ліквідацію аварій.

«Колись же як було — якщо аварійну ситуацію не ліквідують за 8 годин, то головний інженер кладе партбілет на стіл. Нікого не цікавило з чиєї вини та аварія, якої складності, чи маємо технічні ресурси. Такий тоді був час. Тож Григорій Степанович весь час переймався тими питаннями. Як зранку взував кирзові чоботи і простував контролювати робітників, то перепочинок мав хіба аж ввечері. Весь час і сили віддавав водоканалу. Пропадав на роботі. Рідні Григорія Степановича з тим змирилися. Малий син, як хотів трохи побути з татом, то після садочку приходив до нього на роботу», — зітхає Лідія Миколаївна.

Пані Лідія відзначає: у 1970-1980-х рр. аварій на водопровідних і каналізаційних мережах вистачало. Тяжко було давати раду, коли траплялася біда з давніми, встановленими ще за Польщі трубами. Часто бракувало техніки, матеріалів, тому позичали необхідне в будівельних організацій. А щоб ліквідувати пошкодження працівники нерідко ризикували здоров'ям і життям, бо нормативи та вимоги щодо охорони праці були недосконалими.

…Непомітно потекли трудові будні пані Лідії на посаді старшого інженера виробничого відділу. Теорію вона знала назубок, а опановувати практичні навички жінці допомагали старші колеги. Вона обходила зі спеціалістами мережі, обдивлялася насосні станції. Всю інформацію молода інженер фіксувала у зошити, бо комп'ютери водоканалу тоді навіть не снилися.

«Я переймала досвід у старших колег багато років, доки вони не пішли на пенсію. Питала порад в водоканалівців-універсалів Павла Павловича і Дарії Данилівни Пахолків. Чимало корисного розповідав мені начальник водопровідних насосних станцій Степан Антонович Тихолаз. За плечима мав лише 7-8 класів шкільної освіти, але спеціалістом був неймовірним. На мережах у 1970-х працював Роман Трохимович Мрачковський, на каналізаціях — Ярослав Васильович Комар», — відзначає співрозмовниця.

Освоївшись у колективі, Лідія Миколаївна взялася за створення і впорядкування документації стосовно майна та об'єктів водоканалу. Розпочала процес інвентаризації, складала паспорти на водопровідні та каналізаційні насосні станції, працювала з проєктною документацією, видавала технічні умови на підключення до водопровідних мереж. Що цікаво, на всі об'єкти підприємства пані Лідія зазвичай добиралася пішки, адже з автівками у водоканалі тоді було сутужно. Але копітка праця дала свої результати – у виробничому відділі почали збиратися всі необхідні документи.

А невдовзі в Тернополі затвердили реалізацію масштабного проєкту – будівництво Верхньо-Івачівського водозабору. Він мав забезпечувати водою більшість містян і промислові об’єкти. Офіційно спорудити водозабір зобов’язали комбайновий завод, проте весь процес мало контролювати найбільш зацікавлене підприємство – водоканал.

Відповідальною за документальні тонкощі щодо будівництва водозабору й облаштування водогону протяжністю 17 кілометрів призначили Лідію Сумцову.

«Якось сідаємо з директором Амельчаковим в машину і їдемо до Івачева. Там будівельники котлован копають. Філіп Тимофійович мені й каже: «Починайте працювати, Лідо Миколаївно!». Відтоді всі проєкти, дозволи та уточнення стосовно будівництва будівельники отримували через мене. Я ж, у свою чергу, всі нюанси узгоджувала з фахівцями Українського проєктного науково-дослідницького інституту. Установа діяла в Харкові. Це був один із провідних українських проєктних інститутів у галузі комунального господарства», – пригадує пані Лідія.

Тривалий час Лідії Миколаївні доводилося розриватися між двома містами. Відрядження до Харкова були частими, жінка зазвичай добиралася нічними потягами, з пересадкою в Києві. Добре, що в цей час побутом і дітьми, сином Михайлом і донькою Наталкою, опікувалася свекруха, яка переїхала до Сумцових.

«З фахівцями у Харкові я спрацювалася добре. З усіма подружилася, товаришували сім’ями. Вони знали, що не можу залишатися у відрядженні більше двох діб, а в Тернополі на їхнє слово чекають будівельники. Тому лише я прибувала до інституту – відкладали всі ненагальні справи, – каже пані Ліда. – Дорогою додому я завжди намагалася трохи поспати. А зранку з вокзалу забігала в квартиру, вмивалася – і спішила з новинами у водоканал».

Коли ж була змога, тернопільські комунальники консультувалися з харків’янами у телефонному режимі. Що цікаво, спеціалістам вдавалося розв’язувати проблеми без інтернету, відеозйомки, дронів, комп’ютерних програм. Зараз це видається схожим на надздібності.

«Пригадую, працював в інституті Олег Іванович Кобец. Чоловік мав інвалідність, якийсь клопіт з ногою, тому не їздив у відрядження. Але був справжнім професіоналом. Ніколи не навідувався в Тернопіль, але певне, знав розташування кожного куща вздовж водогону. Поскаржилася йому, що треба змінити трасу, що водогін може впертися в цвинтар, а він мені: «Зрозумів, Лідо Миколаївно. Подумаю». І коли я знову приїхала до Харкова, мав готове рішення! Без поїздок, фактично «наосліп» обдумане, – розмірковує співрозмовниця.

Та не лише стараннями харків’ян будувався новий водозабір Тернополя. До справи докладалися досвідчені тернополяни-водоканалівці. Наприклад, чимало сил і праці до втілення проєкту доклав Михайло Юрійович Тимочко.

«За спеціальністю Тимочко – електрик. Тямущий і мудрий чоловік. Він настільки вникав у будову в Івачеві! Був і майстром, і енергетиком, і механіком. Купу важливої інформації зберігав в умі. Безліч разів курсував між Івачевом і Тернополем. Будівництво і експлуатація об’єкту — все було на Тимочку. З Михайлом Юрійовичем водоканалу неабияк пощастило. Якби не він, то навіть не знаю, чи потягнули би ми Верхньо-Івачівський водозабір, який ввели в експлуатацію 1975 року» – наголошує пані Лідія.

Великий проєкт завершився, але робочих завдань у нотатнику Лідії Сумцової не меншало. На порядку денному завжди були планерки, наради, поїздки… А ще ж доводилося ретельно вишукувати обладнання для об’єктів водоканалу.

Наприклад, якось виникла потреба збільшити потужність каналізаційної насосної станції №7, бо почались підтоплення промислового мікрорайону Тернополя. Аби роздобути насос потрібної потужності, Лідія Миколаївна годинами обдзвонювала підприємства по всій Україні. Натрапила на бажане аж в одеському водоканалі. А потім жінці довелось їхати у відрядження в це південне місто. Поїздка минула не без пригод – і гроші неочікувано закінчились, і машина в дорозі зламалась.

«Але ж яка то втіха була, коли знайшла той насос на складі одеського водоканалу! Я була на сьомому небі від щастя! Наче солідну суму грошей у лотереї виграла», – каже Лідія Миколаївна.

1977 року відійшов у вічність директор водоканалу Філіп Амельчаков. Після нього в. о. директора був Григорій Гичка.А потім на підприємстві за невеликий проміжок часу змінилося кілька керівників. У кріслі директора опинялися й випадкові люди, посланці партії, номенклатура. Ці керівники не заглиблювались у специфіку водоканалу, не «горіли» роботою, натомість часто відлучалися у своїх справах.

Згодом посаду директора обійняв Євген Франкович Цибуляк. Він прийшов з великим бажанням працювати. Був дуже принциповим чоловіком. Але швидко зрозумів, що робота у водоканалі змушує жертвувати особистим життям. А Євген Франкович дуже любив свою сім’ю, хотів приділяти багато часу дітям…

«За Євгена Цибуляка я вже була начальницею виробничого відділу. І в той період підшукувала молодих спеціалістів. Підходила до питання виважено, бо і дотепер маю переконання, що водоканал формують кадри», – каже співрозмовниця.

Про своїх колег Лідія Миколаївна згадує з теплом в голосі. Розповідає, за Цибуляка до неї у відділ на посаду інженера прийшла Тетяна Володимирівна Михайлишин (згодом жінка працювала в «Міськжитлоуправлінні»). Почала працювати технологом і Любов Ярославівна Зубчук (сьогодні – начальниця відділу водопровідних насосних станцій). З підлеглими пані Ліда одразу знайшла порозуміння, разом завзято трудились, а проблеми вирішували без криків і сварок.

Добрі спогади зберігає Лідія Сумцова і про начальників водопровідних насосних станцій (ВНС). Першим, як уже згадувалося, був Степан Антонович Тихолаз – практик і ентузіаст. Саме він розповідав молодій Ліді про всі тонкощі тогочасних насосів. А якось затрималися на роботі аж до ранку – вночі перевіряли за скільки часу резервуар наповниться водою. Бо жодних спеціальних приладів вимірювання водоканал ще не мав…

Згодом на посаді начальника ВНС працювали Михайло Іванович Підперигора та Остап Семенович Водовіз.

«Водовіз знав схему водопостачання насосних станцій, в нього була рідкісна професійна інтуїція. От каже мені «Миколаївно, здається, той насос нам не підходить». Прошу пояснити чому. А Остап Семенович своє твердить: «Мені так здається. Так думаю». Телефоную до харків’ян, прошу все ще раз розрахувати. І ось – міняємо дорогущі насоси. Не підвела таки чуйка Водовоза. Син Остапа Семеновича Володя очолює планово-економічний відділ водоканалу. Такий же розумний чоловік, як і його батько», – зауважує пані Лідія.

Щирим словом згадує жінка і наступника Григорія Степановича Гички – Романа Івановича Романіва. Цей чоловік на посаді головного інженера також жив водоканалом. Інколи здавалося, що працював по 26 годин на добу. Був суворим, прискіпливим і вимогливим – до себе та до підлеглих. Це, мабуть, і підірвало здоров’я Романа Івановича… Сьогодні він вже у засвітах.

...Лідія Сумцова віддала улюбленій справі понад 30 років. У 2004-му жінка вийшла на заслужений відпочинок. Але й досі тримає руку на пульсі дорогого для неї «Тернопільводоканалу». Лідія Миколаївна зберігає добрі стосунки з колишніми співробітниками й молодим поколінням фахівців.

«Оскільки мої діти та внуки живуть далеко, водоканал замінив мені сім’ю, – зізнається пані Лідія. – Часто забігає колишня колега Тетяна Володимирівна Михайлишин. З дрібними ремонтами виручає начальник аварійно-диспетчерського відділу Любомир Ігорович Калиняк. Колектив допоміг мені з операцією, колеги вирятували, коли важко хворіла ковідом. Підтримали мене й пів року тому, коли відійшов у вічність чоловік Володимир Костянтинович. І зараз дівчата цікавляться моїм здоров’ям, підсобляють з покупками чи побутовими справами».

А ще ветерани часто збираються у затишній квартирі Лідії Миколаївни, чаюють і годинами говорять про… водоканал. Згадують де була перекачка, як міняли насосну станцію, діляться новинами з життя підприємства. І навіть у непростий воєнний час всім гостям такі розмови додають наснаги і заряджають позитивом. Адже вони – фанати своєї справи!