Комунальне підприємство "Тернопільводоканал"

«Тернопільводоканал» славиться багатьма професійними династіями. На підприємстві працюють цілими сім'ями і поколіннями. Фахівці з любов'ю розвивають водоканалізаційну галузь, передаючи досвід дітям і онукам. Родину Пахолків водоканалівці згадують з особливим теплом. Адже Дарія Данилівна та Павло Павлович зустрілися й познайомилися саме у «Тернопільводоканалі», з роками обоє стали професіоналами своєї справи, тут зростали їхні діти. Молодша донька Людмила працювала в абонентному відділі, а сьогодні на підприємстві трудиться чоловік старшої Галини Юрій.

На жаль, сім років тому Павло Павлович відійшов у вічність. Без коханого чоловіка пані Дарія почувається осиротілою. Від душевного болю жінку відволікає домашня робота, спілкування з рідними та друзями. Також пані Дарія активно цікавиться життям підприємства, з трепетом згадує роки праці та ділиться знаннями з молоддю. Дякуємо їй і за цю щиру та цікаву розмову. Отже, слово нашій Дарії Данилівні.

***

Я прийшла у водоканал 3 листопада 1969 року юним дівчиськом — допитливим і активним. Тодішній директор Філіп Тимофійович Амельчаков, доброї душі чоловік, прийняв мене на роботу контролеркою. Робота давалася легко і енергії мала хоч відбавляй. Згодом мене перевели на посаду диспетчера.

Одразу скажу, що з керівником мені пощастило. Філіп Тимофійович виокремив ті мої сильні риси і здібності, які не помічали інші. Часто доручав завдання поза посадовими обов'язками. Наприклад, просив надрукувати на друкарській машинці процентовки. Так ми називали акти на виконання робіт, здебільшого на прочищення каналізаційних мереж і ремонтні роботи на водопроводі. А якось наказав швидко зробити звіт для військкомату замість кадровички. Я хоч і не мала подібного досвіду, але документ підготувала.

Згодом саме Амельчаков поцікавився моїм шкільним атестатом і запропонував здобути вищу освіту. Так я стала дипломованим технологом водопровідних і каналізаційних мереж. Навчалася у Вінницькому будівельному технікумі.

До цих пір я дуже яскраво пам'ятаю перші роки праці у водоканалі. Фахівці підприємства тоді тулилися в новозбудованому корпусі на Танцорова (тепер — вул. Старий Поділ). На першому поверсі будівлі діяло похоронне бюро. А потім аж через кілька років, коли спорудили Дім печалі, бюро з трунами та іншим реманентом переїхало на Микулинецьку. В іншому крилі адмінкорпусу наші фахівці облаштували майстерню з ремонту водомірів. Кадри, пригадую, сиділи в абонентному відділі, а кабінет головного інженера був зовсім невеликий. На третьому поверсі розміщувався проєктний інститут. Тіснувато було водоканалівському колективу в таких умовах...

Слід відзначити, що наше підприємство тоді не було таким масштабним, як зараз. Ті ж каналізаційні очисні споруди водоканалу передали на баланс підприємству лише в середині 1970-х років.

***

Коли я вбулася на посаді диспетчера, Амельчаков запропонував мені очолити бригаду ремонтних слюсарів, які доводили до ладу міські мережі, слідкували за станом колонок-качалок і пожежних гідрантів, підключали труби новобудов до вже існуючих мереж. Одним словом, бригада переробляла багато різної роботи. Начальницею мереж тоді була Віра Василівна Абашина, майстром — Ярослав Васильович Пашко, мій одноліток.

Що можна згадати про роботу у тих обставинах? Погодні умови значно відрізнялися від теперішніх. Зими були суворі: морози, снігопади, хурделиці. Мерзлота ґрунту траплялася до 70 см., а труби розташовувалися на глибині 1 м 20 см. Оскільки тракторів і екскаваторів водоканал не мав, добиратися до мереж було складно. Хлопці трудилися вручну — кирками, ломами, лопатами. Працювали у нас два землекопи. Мали на підприємстві машину — причіп з насосом, заводили його, брали на буксир і викачували воду. Воду здебільшого черпали відрами.

Також на той час у Тернополі було дуже багато водорозбірних колонок, думаю, більше двох сотень. Адже частина будинків не була під’єднана до водопровідної мережі. З водорозбірними колонками ми мали трохи клопотів. Взимку колонки часто замерзали і тоді хлопці рятували ситуацію паяльними лампами. Інколи не спрацьовували клапани віддачі, вода протікала чи збиралася в самій колонці. Ще й санстанція ретельно стежила за їхнім станом.

Чимало тернополян користувалися своїми криницями. Траплялися різні випадки, що додавали роботи водоканалівцям. Пам’ятаю на Білогірській сусіди пересварилися із самотньою бабцею. І аби та залишилась без води, кинули в її криницю каустичну соду. Філіп Тимофійович був сердечним чоловіком і скерував працівників на допомогу старенькій. Ми взяли багато людей і почали відкачку. Розвели марганцівку, залили у криницю, вичерпували ту воду... Проблему вирішили.

А після того водоканалівці ще не раз помагали тій бабці, але вже не з водою, а з обігрівом хатини. На той час на нашому підприємстві працювали обхідники. У їхні обов’язки входив огляд вулиць, вони слідкували за технічним станом на водопровідно-каналізаційних мережах. А минаючи Білогірську, чоловіки заходили до пенсіонерки, рубали їй дрова. Шкодували тернополянку, бо син опинився за ґратами… Тоді, мабуть, люди були простіші й швидше відгукувались на чуже горе…

Завжди намагалася порозумітися зі всіма і я, особливо важливими для мене були довірливі стосунки зі співробітниками. Я знала чим кожен з підлеглих дихає, характери працівників і їхні особисті проблеми. Хоча під час робочих процесів не обходилося й без гострого слова, лайки. Знаю, дехто тим дорікав, за плечима могли сказати, що Дарія грубіянка. Але не годен було по-іншому. Різні були люди, різні ситуації.

Наприклад, одного разу до нас прислали на роботу чоловіка, який сім років відсидів у в’язниці. Пам'ятаю, хлопці ремонтували насос біля фонтану «Каскад» (у народі — сльози Гронського»), а робітник вперто намотував круг за кругом. Я до нього обізвалась: «Невже ото не можна на місці постояти?». А він відрубав: «Цікаво, як би ти себе поводила, коли б стільки часу відсиділа у тюремній камері-одиночці?» Я й замовкла. До речі, в той період на подібні роботи міліція частенько направляла умовно засуджених.

Але попри те, що мені треба було тримати дисципліну з підлеглими, ніколи не забувала про чуйність, добро, співчуття, взаємодопомогу. Я скажу так: у водоканалі будь-яке горе співробітника перетворювалося на спільне лихо всього колективу. Підтримували, заспокоювали, підсобляли грошима…

Пригадую, як важко занедужав шофер Петро Романишин. У ще зовсім молодого чоловіка відмовили нирки, він майже осліп... То я разом із колегою Лідією Миколаївною Сумцовою підключили зв’язки та викликали до хворого консиліум київських лікарів. Чоловіка, на жаль, не врятували, але як же він тішився незначному полегшенню. Дякував нам, радів, що зір трошки прояснився і вже може читати газету «Вільне життя». А після смерті Петра я взяла на роботу його дружину Зіну. А як же інакше?..

З теплотою згадую багатьох колег, зокрема Ярослава Васильовича Комара, Андрія Миколайовича Довганя, Романа Степановича Лясковського, Лідію Миколаївну Сумцову, Івана Семеновича Чорняка, Романа Зиновійовича Івашківа, Юрія Романовича Івашківа, Петра Андрійовича Захарка, Володимира Євгеновича Чорного, Володимира Петровича Нечая, Володимира Богдановича Дольного, Володимира Петровича Куриліва, Володимира Євстахійовича Грабаса, Василя Йосиповича Красновського, Степана Івановича Брилу, Володимира Мартиновича Колодія.

***

Водоканал подарував мені не тільки улюблену роботу, але й кохання і найдорожчу в світі сім'ю. Адже мій майбутній чоловік Павло Павлович влився у водоканалівську родину швидше за мене, 1967 року. Влаштувався на підприємство різноробочим, коли заледве виповнилося шістнадцять. Співробітники швидко полюбили спокійного, послушного, послужливого хлопця. Жартома називали його між собою сином полку і любляче кликали Павлусиком чи Павликом.

Я ж із Павлом зустрілася у водоканалі вже після його армійської служби. Спершу спілкувалися як колеги, друзі і не було між нами ні романтики, ні залицянь. Більше того, я ніколи й гадки не мала, що буду зустрічатися з парубком, молодшим від мене на 2,5 роки. Через деякий час хлопці над Павлом почали піджартовувати, мовляв, придивися уважніше до Дарії. А начальник по мережах Роман Трохимович Мрачковський наголошував: «Павчику, будь-який мужчина може одружитися навіть з цісаревою дочкою, як дуже захоче». От, мабуть, Павло і приглянувся до мене. З маленької іскри взаємної симпатії між нами зародилися почуття.

Що привабило мене в майбутньому чоловікові? Цінувала в Павлові працьовитість, старанність, наполегливість. Мав добре і щире серце. На побачення з ним я часто брала маленьку племінницю, то Павло завжди приносив їй шоколадку.

Павло з матір'ю мешкав у Великих Бірках. Сім'я була небагата, а хата, як кажуть, шевченківська. Але та убогість, бідність мене не лякали. Категорично проти нашого шлюбу була лише моя мама. Вона дуже нарікала на різницю у віці, просила мене не спішити, підшукати собі іншу кандидатуру. Незадовго до одруження навіть мій паспорт сховала. Але ми з Павлом таки розписалися. Бучного святкування не планували. Організували невеличку вечірку, лунала музика, танцювали наші колеги-водоканалівці. Мені було 24 роки, чоловікові виповнилося 22.

Трапляється, запитують мене про секрет щасливого шлюбу. Що я можу сказати? Щоб не сваритися з чоловіком, треба завжди мати спільну роботу вдома, спільно трудитися. Ми з чоловіком ніколи не ледарювали, потрохи розбудовували й ремонтували хату, доглядали за господаркою, поралися на городі. Та й зранку у водоканал і ввечері додому завжди разом ходили, як ото голка з ниткою.

У 1974 році в нас із Павлом народилася донька Галя. Дохід у сім’ї був мізерний — викручувалися на одну чоловікову зарплату. Павло слюсарем заробляв тільки 78 рублів, свекруха пенсії не отримувала. Тож, правду кажучи, трохи бідували.

Але якось прийшов до нас в гості начальник водопровідних насосних станцій Степан Антонович Тихолаз і повідав, що на водозабір «Тернопільський» очікують гарні зміни — невдовзі там запрацює станція знезалізнення. І він би хотів, аби я на цьому об’єкті обійняла посаду технолога. Тож у декрет я йшла з посади майстра, а вже в лютому 1975-го повернулася на роботу у водоканал старшим майстром-технологом. То була велика відповідальність — довелося опановувати обладнання, запускати фтораторну станції для дозування фтору у воді ще й про наведення благоустрою не забувати. До речі, пам'ятаю, що проєктна спроможність водозабору «Тернопільського» становила 28 тис. м. куб на добу. І працював він на повну потужність.

Поки була на роботі, з Галинкою сиділа чоловікова мама. А в обід я приїжджала додому погодувати малу грудьми. Тоді молоді матері щобудня мали додаткову вільну годину і я той час використовувала у такий спосіб. На грудному вигодовуванні Галя була аж до півтора року.

***

У липні 1977 року зупинилося серце директора водоканалу Філіпа Амельчакова.

У керівника стався інсульт, коли він їхав у тролейбусі. На жаль, транспорт зробив кілька кіл за маршрутом перш ніж пасажири здогадалися, що чоловік не п'яний і потребує невідкладної допомоги.

Звістка про важку хворобу керівника вразила весь колектив. Хвилювалась і я. Адже Філіп Тимофійович був дуже чуйним, мав мене за своячку. Навіть тепер часто згадую директора Амельчакова, бо він доклався до того, аби біля нашого з Павлом дому з'явилася криниця. До того ми з чоловіком щоденно й не по одному разу тягали каструлі й відра через сільський горб до джерела і назад. Якось, коли я захворіла та вийшла на лікарняний, Філіп Тимофійович приїхав до Великих Бірок за документами. І як побачив, як я з ангіною простую за водою, то зразу сказав, що в Пахолків має бути своя криниця...

***

З 1982 року я ліквідовувала аварії на мережах Тернополя. Роботу встигала поєднувати з родинними обов'язками, вихованням дітей. На той час у нас із Павлом підростало вже двоє доньок. Згадую і думаю звідки в мене ті сили бралися?..

Ще мене неймовірно тішить, що за час моєї праці під час аварійно-ремонтних робіт не сталося жодного нещасного випадку. Трагедії могли трапитися, але я їх передчувала всім своїм єством! Довіряла інтуїції, а вона в мене сильна. Саме через передчуття лиха одного разу я навіть посварилася з головним інженером Романом Івановичем Романівим.

За такою небезпечною роботою минали роки. На початках багато людей, зокрема й чиновників не вірили, що я, жінка, дам собі раду з бригадою кремезних співробітників, впораюся з пошкодженнями водопровідних труб, аварійними ситуаціями на каналізаційних колекторах. Але за якісну роботу мене навіть нагородили медаллю «За заслуги перед містом». Я, бувало, втирала носа досвідченим чоловікам-комунальникам. Труднощів не лякалася ніколи...

У 1995-му мене призначили начальницею каналізаційних мереж, у 2005-му — майстром першої групи. На заслужений відпочинок я вийшла 2011 року — звільнилася за власним бажанням. Мені приємно, що сьогодні мою справу продовжують молоді фахівці. Відрадно, що поступово вдається оновлювати зношені мережі міста та каналізаційні колектори, за стан яких я так хвилювалася, на підприємстві з'являються нові технології та обладнання.

Коли у мене з'явилося вдосталь вільного часу, почала більше приділяти його рідним, особливо онукам. Маю їх троє — Роман, Катруся і Матвійко. Дочекалася і народження правнучки Даніели. Всі вони — моя гордість, радість і щастя. Розумні, кмітливі, енергійні. Сьогодні сумую лише за одним: що їхніми успіхами не встиг натішитися мій чоловік. Тому як нахлине туга, пишу йому вірші, перебираю світлі спомини у своїй пам’яті. Часто зустрічаємося з Павлом у снах...

 

 

 

 

 

Станція знезалізнення на водозаборі "Тернопільському"