Наталія Борщук потрапила у лабораторію хіміко-бактеріологічного контролю питної води юною і недосвідченою, а сьогодні знає про дослідження води все і навіть трошечки більше. Розумна й наполеглива фахівчиня пройшла шлях від лаборантки до в. о. завідувачки лабораторії, де щодня пильнують якість води, яку споживає Тернопіль. Сорок років її роботи у водоканалі пролетіли, наче одна мить.
Отож слово для спогадів — Наталії Євгенівні Борщук.
***
Лаборанткою у «Тернопільводоканал» я прийшла влітку 1986-го. Відділ Облагробуду, де працювала секретаркою, розформували і довелося шукати нове місце роботи. Моїй донечці Юлі вже виповнилося три рочки. А Україна саме оговтувалася після Чорнобильської катастрофи, тому колектив лабораторії майже одночасно зі мною поповнили лаборантки із Прип’яті.
Лабораторія хіміко-бактеріологічного контролю питної води діяла в приміщенні станції знезалізнення води. Будівля донині знаходиться на території водозабору «Тернопільського». Комфортних умов для персоналу не було: холодно, тісно. Але ми, молодь, на те особливо не зважали — раділи простим речам, знаходили приводи бути щасливими. Загалом у колективі налічувалося не більше десяти фахівчинь — дві пробовідбірниці, лаборантки, інженер, завідувачка. Я обійняла посаду лаборантки-радіологині.
Працювали ми, опираючись на радянський ГОСТ. Інших нормативних документів на той час ще не запровадили. Фахівчині здійснювали хімічний, бактеріологічний і радіологічний контроль, але досліджень на таку значну кількість показників якості води, як зараз, не проводили. Лабораторія мала своє обладнання, зокрема мікроскопи та фотоколориметри, які визначають амоній, нітрати, нітрити. Стояли також витяжні шафи, термостат (прилад, який автоматично підтримує стабільну температуру), іономір, ваги. Що цікаво, дещо з того обладнання до сьогодні збереглося в робочому стані.
***
На роботу мене взяли з однією умовою — щоб я, окрім безпосередніх посадових обов'язків, час від часу друкувала водоканалівські документи на друкарській машинці. На підприємстві бракувало фахівців із такими навичками.
Відлучатися від роботи доводилось часто. За мною приїжджала автівка і забирала з лабораторії в адмінкорпус. В одному з кабінетів виділили місце за столом і там я «стукала» різні заяви, протоколи. Здебільшого працювала з профспілковими документами. Але одного дня ці відлучення набридли моїй начальниці, завідувачці лабораторії Надії Бернацькій. Надія Василівна була дуже красивою і водночас суворою жінкою. Начальству вона заявила прямо: «Якщо людина працює під моїм керівництвом в лабораторії, то нехай свого фаху вчиться, а не курсує туди-сюди». Я ж не заперечувала, бо додаткове навантаження мені не оплачували. Так і зосередилася на обов'язках лаборантки. Оскільки спеціальної освіти я не мала, а робота вимагала вузьких знань, 1987-го заочно вступила до Рівненського інституту інженерів водного господарства.
Моїми наставницями в лабораторії стали Леоніда Михайлівна Шимків, Меланія Іванівна Карпенко, нюанси радіології розкривала Надія Василівна Бернацька. Лабораторія тісно співпрацювала з дуже хорошим технологом Любою Ярославівною Зубчук (сьогодні обіймає посаду начальниці відділу водопровідних насосних станцій). А начальником водопровідних насосних станцій тоді був Остап Семенович Водовіз.
В середині 1980-х років лабораторія працювала п'ять днів на тиждень, субота й неділя були вихідними. У суботу обов'язково чергував хтось із лаборанток. За чергування у вихідний день потім можна було взяти відгул.
***
Найбільш яскраві мої спогади про перші роки роботи в водоканалі — це мальовничі краєвиди, які огортали територію водозабору «Тернопільського». Хоч, чесно кажучи, добиратися на роботу до приміського села Білої мені було довго й незручно. До пляжу «Циганки» доїжджала автобусом. Потім чималий відрізок дороги попри колії та березову посадку долала пішки.
Проте всі ті незручності скомпенсовувала неповторна природа: чисте плесо озера, трави, які влітку настоювалися на сонці і розливалися неймовірними ароматами, фруктовий сад. У теплу пору року в обідню перерву ми з дівчатами відпочивали в затінку і з насолодою мочили ноги у воді. Особливо ж тернопільський став манив нас у спеку. Якось не втрималися і зайшли у воду просто в халатах. На наше нещастя поруч відпочивали працівники департаменту ЖКГ. Перепало нам тоді від керівництва...
Що вже казати, я згадую ті часи й дивуюся нашій безпечності!.. Взяти хоча б перебіжки по залізничному полотні. Недалеко від водопровідної насосної станції розташовувалася деповська їдальня. Там було і смачно, і дешево. Єдина біда — треба було перейти через колію, на якій завжди стояли товарняки. То ми, легковажні дівчиська, перелазили попід потягами...
***
Але зовсім скоро наше перебування на водозаборі «Тернопільському» добігло кінця. Завідувачка Надія Василівна домовилася з керівництвом про переїзд лабораторії в адмінкорпус. Із Білої — прямісінько в центр Тернополя. Ох, як же ми тужили, аж сльозами вмивалися. Хіба можна полишити озеро, сад і спокій приміського села?..
Та рішення було ухвалене без нашої участі. Якщо не помиляюся, десь 1988-го ми почали облаштовуватися на вулиці Григорія Танцорова (тепер — Старий Поділ). На диво, швидко звикли до перемін. Працювати в центрі нам сподобалося, бо навколо вирувало життя. За обідню перерву вдавалося зробити кілька важливих справ: постригтися в перукарні, занести в ремонт парасольку, прикупити якусь обновку. Та й брати перекус з дому було необов'язково: поруч і кафе, і піцерія, і ринок.
До речі, пізніше частина працівників трудилися вже позмінно. І я — серед них. Мені подобався такий графік роботи, зручно й вигідно. Коли ж сказали вертатись до поденної роботи, то горю моєму не було меж. Пригадую, якраз пішла на концерт у філармонію. Зі сцени лунають тужливі пісні про осінь, а я свої думки в голові кручу. Як замислилась під той сумний супровід, то сльози струмками по щоках потекли. Вдома мама глипнула на мої червоні очі і питає що сталося. А я їй: «Плакала, бо йду на кожен день працювати». Ненька тоді аж руками сплеснула: «Дитино, ти що, не при собі? Та тобі ті дурні сльози аж на дублянці кригою позамерзали!».
***
Минали роки. Завідуюча лабораторії Надія Василівна Бернацька змінила місце роботи. Її наступницею 1990 року стала Леоніда Михайлівна Шимків. У 2016 році Леоніду Михайлівну на цій посаді замінила Оксана Василівна Мар’юк.
Я всю наснагу віддавала роботі в лабораторії, з часом отримала найвищий п'ятий розряд. А ще в мене почалася своєрідна місія, яка триває досі — я підміняю колег на час декретних відпусток. Так повелося, що як якась зі співробітниць народжує дитинча, я виконую її обов’язки. Замінювала на час декретної відпустки Любов Зіновіївну Дмитраш. Потім за старшими доньками збиралася наша Оксана Василівна Мар’юк і я мусила розбиратися в специфіці її праці. Пішлау декрет з первістком Марічка Атаманчук — стала підміною їй. Коли Марічка зібралася за другим малям, то знов підхопила всі робочі справи. І тепер, поки Оксана Василівна бавить найменшу доньку Алінку, я вкотре в. о. завідувачки лабораторії хіміко-бактеріологічного контролю питної води.
Проте така специфіка роботи пішла мені на користь. Я отримувала нові навички, розширювала знання, кріпла, загартовувалася. Мені довелося попрацювати в усіх відділах лабораторії — хімічному, мікробіологічному, радіологічному. Леоніда Михайлівна зауважувала: «О! Такий лаборант дасть собі раду зі всім!». Проте, звісно, і досі деколи виникають певні складні моменти. Тоді обов'язково раджуся телефоном з Оксаною Василівною. Жодного важливого рішення не ухвалюю без бесіди з нею.
Одним із найважчих випробувань на роботі для мене став переїзд лабораторії на нову локацію. Це трапилося два роки тому. Наш колектив знав, що у керівництва «Тернопільводоканалу» є такі плани, та, чесно кажучи, ми не вірили, що вони втіляться в реальність найближчим часом. У житті й без того вистачало хаосу та проблем: як не пандемія коронавірусу, то велика війна. Але влітку 2023 року ми отримали вказівку якнайшвидше організувати переїзд. Обладнання перевозили окремо. Про облаштування техніки в щойно збудованому приміщенні напередодні своєї третьої декретної відпустки подбала Оксана Василівна. У цьому їй допомагав фахівець-наладчик. А за мною закріпили не менш важливе завдання — обжити нову лабораторію, перемістити й розставити всі речі та документи.
В одному із кабінетів будівлі, пригадую, вантажники нагромадили всяку всячину. Там лежали стоси паперу, стояли ящики, пакунки, тулилися в'язки, клунки, пробірки та колби. Я тільки й думала: «Як ми це все розгребемо?». Мабуть, у той час пережила свій найбільший стрес у водоканалі. Колосальний шок. Не могла нормально спати ночами і забувала поїсти в обід.
Але, на щастя, я маю дуже добрий колектив. Між нами нема злості, конфліктів, вміємо підтримувати одна одну. Тому співробітниць не треба було просити про допомогу. Дівчата самі принесли з дому ганчірки, помили вікна, протерли підвіконня, позамітали. День за днем — і навели порядок, розпакували коробки, розклали все по столах і полицях. Помалу почала вимальовуватися наша сучасна лабораторія і я нарешті видихнула з полегшенням...
***
У цьому приміщенні нам дуже комфортно і затишно. Не побоюсь сказати, що маємо лабораторію високого, європейського зразка. Переконуюсь у цьому і проводячи екскурсії для наших відвідувачів. Умови, у яких працюємо, приємно дивують усіх — школярів, студентів, колег з інших водоканалів, представників закордонних делегацій.
Нам і справді нема на що скаржитися. Ще 2016 року лабораторію за підтримки коштів Світового банку оснастили сучасною апаратурою. Тепер, наприклад, маємо сучасний колориметр, під’єднаний до комп'ютера і з налаштуваннями, які значно полегшують лаборанткам роботу.
Окрім того, тут все продумано для безпеки та зручності працівників. Хімічний та бактеріологічний блоки лабораторії розмежовані, тому, коли хтось із фахівчинь «варить» середовище для аналізів, інші спеціалістки, які не залучені у процесі, шкідливі випари не вдихають. Для потреб колективу облаштовані побутові кімнати, є душ, отже легко позбуваємось неприємного запаху, яким просочується одяг і волосся під час праці з барвниками, фенолами.
***
Як минають будні у лабораторії? Всі справи у нас розписані, аналізи — сплановані спеціальною робочою програмою. Зранку пробовідбірниці узгоджують графік виконання завдань, дівчата-хіміки готують реактиви, мікробіологині стабілізують ситуацію у термостатах, дбають про середовища для аналізів. Усі нюанси наші фахівчині фіксують у журналах.
Ближче до обіду беремося за найголовніше. Щоденно в лабораторії досліджуємо водопровідну воду на майже 20 показників. Визначаємо запах, смак, присмак, кольоровість, каламутність, перевіряємо, чи немає мікробіологічного забруднення. Досліджуємо також жорсткість, вміст хлору, заліза, амонію, сульфітів, нітратів і інших хімічних речовин. Стежимо за тим, аби не було радіологічного забруднення.
Водночас турбуємося не лише про безпечність води з-під крану, а й моніторимо стан свердловин, бюветів, колонок-качалок. Проби води звідти беремо щомісячно, але все ж просимо містян обов'язково кип'ятити водичку з бюветів і колонок-качалок перед вживанням. Іще надаємо платні послуги містянам та підприємствам — робимо аналізи води з джерел та криниць.
Окрема частина нашої роботи — це розбір усних і письмових скарг на якість води. Відрадно, що після запуску в Тернополі сучасної станції знезалізнення води дзвінків і звернень значно поменшало. Вміст заліза у водопровідній воді тепер близький до нуля. А раніше люди, бувало, нарікали в телефонну слухавку, що з крану тече не водиця, а кока-кола, пиво чи кавова гуща. Тоді наші працівниці виїжджали за вказаною адресою та відбирали проби для дослідження. Там теж є свої важливі правила. Одне з ключових — відкрутити кран і протягом кількох хвилин під напором спускати воду. Адже треба взяти на аналіз свіжу і не застояну рідину.
Окремо хочу наголосити, що вода в Тернополі — таки добра, з підземних джерел. Маємо її цінувати. Сама природа захищає водичку, яку п'ють тернополяни, від забруднення важкими металами, добривами, промисловими викидами...
***
Наступного року виповнюється 40 років моєї праці у водоканалі. Час збіг так швидко, що в це важко повірити... Найбільша моя радість і гордість — це дружній колектив. Усі мої дівчата — кваліфіковані спеціалістки і хороші люди. Ніколи не пліткуємо і не сваримось. У нас на роботі нема нездорової атмосфери. Хоч усі такі різні, але завжди знаходимо спільну мову. Завжди маємо про що поговорити під час обіду. Є серед нас спортсменки, вмілі кулінарки, книголюбки, любителі домашніх тваринок.
Я не розриваю зв'язку і з колегами, які вже на пенсії. Нещодавно відвідала Меланію Іванівну Карпенко, яка багато років пропрацювала лаборанткою, а відтак інженером. Наговорилися, згадали минуле і тих, хто у засвітах.
Уже на заслуженому відпочинку моя подруга та співробітниця за зміною лаборантка Марія Йосипівна Станько. Я ніяк не могла звикнути, що її немає поруч, бо завжди ділили радощі, переживання й проблеми. Тому часто спілкуємося з Марією Йосипівною, розповідаю їй новини моєї сім'ї, яку вона добре знає.
Чи не щотижня зідзвонююсь і з Леонідою Михайлівною Шимків, розмовляємо про городні справи, врожаї, закрутки.
***
Як відпочиваю після напруженої роботи в лабораторії? Багато часу проводжу з внучками Іринкою і Катрусею. Дівчатка росли поруч зі мною, няньчила їх з великою любов'ю. Пам'ятаю, порозказувала їм усі казки, які знала, то заставили придумувати нові. Що ж було робити? Видумувала Ірі й Каті історії про хвалькуватих овочів та нечемну дівчинку-хуліганку, фантазувала. А тепер вони вже зовсім дорослі, нещодавно записали мені відеопривітання до Дня Ангела. Розчулили до сліз, бо любов рідних — то найцінніший дарунок...
Багато уваги вимагає мій чотирилапий улюбленець — котик Осіріс. Так трапилося, що врятувала його від смерті. Побачила оголошення про термінове прилаштування кота породи сфінкс. Господарі зазначали, що якщо не знайдуть тварині новий дім, то будуть змушені її усипити. І моє серце не витримало — зголосилася і забрала. Тепер у моїй оселі живе чотирилапий, який трішки схожий на пришельця. Лагідний і тямовитий котусик!
Після робочого дня часто залишаю ще трохи часу для своїх захоплень. Полюбляю різні творчі експерименти. Якось малювала з онучками фарбами картини на великих каменях. Потім покрили ті зображення лаком і отримали ексклюзивні елементи декору. Пробувала себе у вишивці та бісероплетінні, колись навіть тини з ліщини плела.
Але найбільше моя душа лежить до городництва й квітникарства. Вболіваю за кожен пагінець, тішусь пуп'янкам, зав'язкам, власноруч вирощеному врожаю. Недарма мій батько, вчитель української мови і літератури, підписав мені книжку про вирощування квітів проникливою присвятою: «Наталоньці, закоханій в ніжні барви квітів, від тата». Мені тоді було всього дев'ять років, а я після уроків вже пропадала біля грядки і квітника. І напевне цю тиху, але сильну залюбленість до рослин пронесла крізь усе життя...
P. S.Колега Наталії Борщук, лаборантка Ірина Слободян у день народження присвятила їй вірш. Наталія Євгенівна відзначає, що це один із найпам'ятніших дарунків, які вона отримувала в житті. Тому на прохання героїні нашого матеріалу публікуємо ці поетичні рядки.
І вечір проведе, і скаже тост
Підмінить шефа, якщо є потреба,
І на нараду піде, й порахує все,
Таблиці зробить, графіки, і схеми.
Та не лише роботою живе,
у неї є свої уподобання,
В селі усе буяє і цвіте,
сорти прекрасні пізні є і ранні.
Росте на славу вся городина
Дерева плодоносять рясно й квіти
Милують око, кожен загляда
на тин цікавий і дивуються, як діти.
Його зробили під старовину,
Такі колись були на Україні.
Хто не подивиться, то весело йому
Душа радіє, серце відпочине.
Бо тут тобі і глечик, і баняк
І мальви похилилися на нього
І соняхи стоять, як вартові,
Неначе всі вітаються до когось.
Для друзів, для рідні гостинний дім
Відкриті двері тепло зустрічає
Нехай Господь її благословить
Добра, здоров'я, статків посилає.
До уваги тернополян! Через короткочасне знеструмлення однієї із водопровідних насосних станцій міста у кількох мікрорайонах Тернополя можливі перебої з водопостачанням, низький тиск води в мережі.
Станом на 10.00 2 жовтня електропостачання відновлене. Обладнання водопровідної насосної станції виходить в штатний режим роботи. Орієнтовно через годину тиск нормалізується і вода з'явиться у всіх абонентів.
У зв'язку з проведенням ремонтних робіт на водопровідній мережі на вул. Київській — вул. Олександра Смакули з 09.00 до 20.00 год 9 жовтня буде припинено подачу холодної води до житлових будинків за адресами:
— вул Київська №8А, 8Б, 8В, 8Г;
— вул. Олександра Смакули №1, 2.
Без води також будуть адміністративні приміщення за вищевказаними адресами.
Просимо вибачення за тимчасові незручності та закликаємо завчасно зробити запаси води.
У зв'язку з необхідністю усунення аварійної ситуації на каналізаційному колекторі на вулиці Руська,2 буде тимчасово припинено водопостачання з 08.00 до 12.00 год за адресами вулиця Старий ринок, вулиця Над Ставом, вулиця Руська 1-15 (непарні номери будинків), вулиця Замкова, 16.
Вул.Микулинецька,31а - пошкодження на водопроводі d-150мм. Без водопостачання вул.Фестивальна, вул.Підлісна, вул.Молодіжна. Ав. роботи плануємо завершити з 8-00 до 15-00год.
У зв'язку з проведенням ремонтних робіт на водопровідній мережі на вул. Спортивній з 09.00 до 17.00 год 6 жовтня буде припинено подачу холодної води до житлових будинків:
вул. Спортивна, 2
просп. Злуки, 29.
Без води також будуть адміністративні приміщення на вул. Спортивній.
Просимо вибачення за тимчасові незручності та закликаємо завчасно зробити запаси води.
У зв'язку з проведенням ремонтних робіт на водопровідній мережі на вул. Текстильній, 22 з 09.00 до 19.00 год 30 вересня буде припинено подачу холодної води до житлових будинків та адміністративних приміщень за адресами
вул. Якима Яреми №3;
вул. Текстильна № 22, 23, 24, 24Г, 24Е, 30, 30А, 34, 34А, 36, 38.
Перепрошуємо за тимчасові незручності та закликаємо завчасно подбати про запаси води.
У зв'язку з проведенням ремонтних робіт на водопровідній мережі на вул. Юрія Федьковича з 09.00 до 20.00 год. 16 вересня буде припинено подачу холодної води до житлових будинків та адміністративних приміщень на вул. Юрія Федьковича.
Просимо вибачення за тимчасові незручності та закликаємо завчасно зробити запаси води.
«Тернопільводоканал» розвозить воду жителям будинків, які залишилися без водопостачання через аварійно-ремонтні роботи на вул. Руській.
Ємності із водою розташовані за наступними адресами:
вул. Руська (між будинками №2 і №4);
вул. Над Ставом, 14;
вул. Над Ставом, 9;
вул. Старий Ринок, 3 (у дворі між будинками №3 і №5);
вул. Над Ставом, 2.
Перед вживанням воду слід прокип’ятити.
Пан Михайло переступає поріг кабінету — і його тепла усмішка наче розганяє сірі дощові хмари за вікном. Здається, що цей чоловік увесь простір навколо себе наповнює світлом і позитивом. За кавою Михайло Васильович зізнається: «Я люблю людей, люблю з ними працювати. Ціную «живе» спілкування». Аж не віриться, що співрозмовник 16 років обіймав у «Тернопільводоканалі» посаду інженера з охорони праці, яка вимагає багато енергії та нерідко психологічно виснажує.
Отож знайомимо вас зі ще одним ветераном «Тернопільводоканалу» — Михайлом Васильовичем Завацьким.
У далекому 2004 році у водоканалі ніяк не могли «закрити» вакансію інженера з охорони праці. Кандидатів лякала доволі скромна зарплатня, а ще більше — активна взаємодія з працівниками підприємства, регулярні об'їзди та тренування колективу. І, звісно, колосальна відповідальність за життя і здоров’я спеціалістів. Врешті-решт обов'язки тимчасово переклали на головного механіка Михайла Фрицького.
У цей же час тернополянин Михайло Завацький активно шукав нове місце праці. Чоловік потрапив під скорочення після майже 20 років на підприємстві, яке приймало і переробляло металобрухт. Пошуки привели його до знайомого фахівця з управління Держнагляду в Тернопільській області. Пан Михайло запитав товариша, чи не чув часом про якусь вакансію? А той заусміхався: «Ти вчасно! Якраз прийшов спеціаліст з водоканалу. І їм потрібний інженер з охорони праці».
Так Михайло Завацький познайомився зі своїм тезкою — Михайлом Фрицьким (то саме він тоді завітав в установу). Чоловіки швиденько домовились про співбесіду. А зранку наступного дня Михайло Васильович вже переступав поріг кабінету директора водоканалу. Володимир Кузьма розповів йому про специфіку підприємства, пояснив, як працюють водопровідні й каналізаційні насосні станції, каналізаційні очисні споруди. Окремо окреслив обов'язки інженера охорони праці.
Раптом на пана Михайла напали сумніви... Раніше його робота була зосереджена на єдиній локації, а у водоканалі одразу попередили про часті об'їзди об'єктів підприємства. Ще й розташовувались вони не поруч, а далеченько один від одного. Ну, й видавалося, що збагнути тонкощі подачі води чи очищення стоків (а для інженера охорони праці ці знання також важливі) не так уже й просто... Але директор розвіяв тривожні думки кандидата: «Не хвилюйтесь! Усе вам пояснимо. І на профільні курси направимо. Головне — бажання працювати!».
І пан Михайло згодився. Бо ще замолоду, він, кмітливий та напористий хлопець з Прикарпаття, ніколи не боявся вчитися і трудитися. Вищу освіту здобув в Івано-Франківському інституті нафти і газу. Під час навчання зустрів свою долю — майбутню вчительку Ярославу. Отримавши диплом, за направленням три роки відпрацював директором нафтобази на Чернігівщині. За той час встигли зі Славою одружитися, стати батьками, каже мій співрозмовник.
«Але душа ніяк не звикала до північного регіону України, хотілося бути ближче до дому. Жінка родом з Тернопільщини, то вирішили переїхати до файного міста, — пригадує Михайло Завацький. — Трохи пропрацював механіком на місцевій нафтобазі. Але зарплата куценька, перспектив — нуль! І свого кутка нема... Добре, що запропонували роботу на підприємстві «Тернопільвторчормет». Звісно, зовсім нова сфера для мене. Але нічого, я все освоїв! Працював там на різних посадах: і інженером, і у відділі головного механіка. Я не з таких, щоб роботи лякатися. Знав, що годувальник сім'ї, маю піклуватися про жінку і трьох дітей. Згодом, Дякувати Богу, отримали просторе житло»...
А у водоканалі на пана Михайла знову чекала зміна фаху. Адже з 4 жовтня 2004 року він офіційно обійняв посаду інженера з охорони праці КП «Тернопільводоканал». Як і обіцяв керівник, Михайла Васильовича відправили на курси до столиці, згодом була ще й поїздка до «Луцькводоканалу».
«Потім я уже сам вчився. Бо як мав від людей вимагати те, чого сам не знаю? Читав документацію, адже в технічних описах був розділ про охорону праці. Їздив по насосних, розмовляв з начальниками відділів, аналізував всі технологічні процеси. Треба ж було запам'ятати, де які небезпеки можуть підстерігати водоканалівців» — пояснює пан Михайло.
Ось так неспішно, але продуктивно минали робочі будні нового інженера з охорони праці.
Михайло Васильович виявив, що профільна документація — геть невпорядкована, взявся систематизувати й оновлювати на друкарській машинці інструкції, положення та накази.
«Багато профільних документів були російською. І це вже за незалежної України! Я самотужки перекладав їх на державну мову, – обурюється Михайло Завацький. – А найбільш образливе і страшне те, що на початку ХХІ століття водоканали продовжували використовувати специфічні правила щодо безпеки праці, які були затверджені 1977 року. Чомусь нікому руки не доходили написати свій документ! Чи хоча б перекласти з російської на рідну мову. Хіба ж у нас, українців, немає мізків? Спілкувались про цю проблему на курсах, то лектори пояснювали: «А! Це треба великих грошей!». Але ж не думаю, що йшлося про якісь непосильні суми, мільйони»...
Не забував пан Михайло і про регулярні об'їзди — щомісяця навідувався на кожен об'єкт підприємства. За потреби виносив зауваження щодо недотримання безпечних умов праці, для цього сам придумав форму акту-припису.
Завдяки легкому характеру, чоловік знайшов спільну мову з колективом.
«Зі всіма намагався бути доброзичливим. Не знаю, можливо хтось на мене таїв образу. Але я мусив здійснювати контроль за дотриманням вимог та інших нормативно-правових актів з охорони праці. То мій обов'язок. Не будеш вимагати — не будеш працювати. Та й безпека на виробництві — не жарти. Але думаю, що ні перед ким не завинив. Бо навіть сьогодні, зустрічаючись із колегами, мусимо перекинутись кількома словами, поцікавитись справами», — зауважує пан Михайло.
Ще один важливий аспект у роботі інженера з охорони праці — проведення тренувань фахівців. Адже весь колектив має знати, як на роботі захистити власне життя та здоров’я, попіклуватися про колег. Найчастіше водоканалівці разом із Михайлом Васильовичем відточували навички одягання протигазів, поясів безпеки, опускалися у колодязі на каналізаційних очисних спорудах.
Важливою частиною посадових стала також організація проведення попередніх і періодичних медичних оглядів працівників, зайнятих на роботах з підвищеною небезпекою.
Окрім того, Михайло Васильович організовував для працівників, зайнятих на роботах з підвищеною небезпекою, щорічне спеціальне навчання, перевірку знань відповідних нормативно-правових актів з охорони праці. Пан Михайло самотужки готував білети для екзаменів з охорони праці. У кожному було по три питання — два про правила безпечного виконання робіт й одне — щодо технології виробництва чи функціонування обладнання.
На жаль, попри всі старання інженера з охорони праці, у 2007 році в «Тернопільводоканалі» трапився груповий нещасний випадок. Михайло Завацький і донині в подробицях пам'ятає той осінній вечір. Після закінчення робочого дня він простував центром міста, коли до нього зателефонував директор: «Михайле Васильовичу, у нас біда! Терміново їдьте на каналізаційні очисні споруди». З вікна таксі, яке вже під'їжджало до КОСів, пан Михайло побачив, як на територію прибувають одразу дві «швидких». Тоді й зрозумів — справа дуже серйозна...
З'ясувалося, того дня слюсар-ремонтник, майстер та провідний інженер-технолог підприємства усували аварійну ситуацію на каналізаційних очисних спорудах. На нещастя, всі троє, спускаючись у колодязь, грубо порушили правила безпеки, зокрема забули одягти протигази та запобіжні пояси з рятувальними мотузками.
Першим по стаціонарній металічній драбині опустився майстер. Внаслідок дії шкідливих газів на дні колодязя чоловік втратив свідомість. Через деякий час майстру вирішив допомогти слюсар, але також знепритомнів на глибині. Згодом, запідозривши, що трапилось щось недобре, на місце події прибіг провідний інженер-технолог. Але намагаючись врятувати своїх колег, фахівець забув про засоби захисту і теж піддався впливу шкідливих газів.
Дякувати Богу, всіх трьох постраждалих із загазованої пастки встигли вчасно врятувати колеги, які не знехтували протигазами. Бригади швидких доправили людей до лікарні й невдовзі загроза для їхніх життів минула. Але спогад про те жовтневе надвечір’я досі віддає тривогою в серці Михайла Завацького.
«Окрім цього, мали на підприємстві два нещасних випадки, пов’язаних із зсувом ґрунту. Один стався під час ремонтних робіт на проспекті Злуки, а інший – на бульварі Вишневецького. Після того зі спеціалістами дійшли до висновків, що місце розкопок, особливо глибоких, треба убезпечити, – розповідає пан Михайло. – Для цього у «Тернопільводоканалі» зробили спеціальні важкі металеві щити. Вони розкріпляються зверху та знизу – і ґрунт з траншеї не розсипається. А якщо і розсипається, то щити його зупиняють».
Михайло Васильович наголошує, що праця на підприємстві – важка і небезпечна. Для робітників кожного підрозділу є свої фактори ризику. Тобто, дбати про безперебійне забезпечення міста якісною питною водою, відведення стоків чи ліквідацію аварій не так і просто. Але, на жаль,багато тернополян досі вірять у міфи про ледарів-комунальників. Деякі люди переконані, що працівники «Тернопільводоканалу» впродовж робочого дня тільки те й роблять, що б’ють байдики, попивають горілку й викурюють цигарки. А саме підприємство — на грані занепаду.
Насправді ж з кожним роком водоканал вдосконалюється та розвивається.
За словами Михайла Завацького, за час своєї роботи він застав багато разючих перетворень. Якщо у перші свої дні на посаді самостійно ремонтував розхитаного стільця в кабінеті з прогнилою підлогою, то згодом на його очах водоканал почав перетворюватися на сучасне європейське підприємство. Вдалося замінити застаріле обладнання на насосних станціях, зробити капітальні ремонти у корпусах, облаштувати побутові приміщення для персоналу. Водоканалівці почали працювати за новими комп'ютерами. Для аварійно-ремонтних робіт закупили потужну спецтехніку. Зникли проблеми із забезпеченням фахівців спецодягом, спецвзуттям та засобами індивідуального захисту.
«Не можу не згадати про заслугу керівника підприємства. Адже високу планку нашому «Тернопільводоканалу» задав саме Володимир Кузьма. Директор ретельно вивчає та аналізує досвід споріднених підприємств в Україні і за кордоном. Підлеглим завжди уміє все доступно пояснити — спокійно, без крику. Сам працює і надихає на працю весь колектив, — зазначає пан Михайло. — А ще я донині дивуюся енергійності Володимира Антоновича. У нього завжди безліч планів, ідей, ініціатив. Навіть щодо дозвілля. Саме за його підтримки відродили хор підприємства, започаткували свято колядок і зустрічі ветеранів у річницю створення водоканалу».
Вже п'ять років Михайло Васильович і сам є почесним гостем на заході, присвяченому заснуванню «Тернопільводоканалу». Адже у квітні 2020-го чоловік вийшов на заслужений відпочинок.
Про час, відданий водоканалу, нагадує диплом переможця обласного конкурсу «Краще підприємство з охорони праці в 2010 році зі створення здорових і безпечних умов праці та забезпечення здоров’я і життя працівників на підприємстві». Та й у думках Михайло Васильович досі нерозлучний з улюбленою роботою.
«Мені донині сниться «Тернопільводоканал», колеги, мої будні. Навіть сьогодні трішки сумую за тією атмосферою, — каже пан Михайло — Але водночас з'явилося більше часу для улюблених справ — праці на землі й читання книг. Також люблю музику, пісню. Маю добрий слух і голосом мене Бог не обділив. Більше спілкуюся з дітьми й онуками».
Згадка про нащадків знову викликає усмішку у Михайла Завацького. Адже Володимир, В’ячеслав і Марія — їхня з дружиною гордість. Двоє синів, до слова, також працюють у «Тернопільводоканалі». Старший Володя— електромонтер на каналізаційній насосній станції №9, а Славко — юрист. Діти подарували батькам трьох онуків. І малі, зазначає пан Михайло, ніколи не були обділені любов'ю бабусі і дідуся. Тепер має єдину мрію — аби його найрідніші були щасливі під мирним українським небом...
