Комунальне підприємство "Тернопільводоканал"

Наталія Борщук потрапила у лабораторію хіміко-бактеріологічного контролю питної води юною і недосвідченою, а сьогодні знає про дослідження води все і навіть трошечки більше. Розумна й наполеглива фахівчиня пройшла шлях від лаборантки до в. о. завідувачки лабораторії, де щодня пильнують якість води, яку споживає Тернопіль. Сорок років її роботи у водоканалі пролетіли, наче одна мить.

Отож слово для спогадів — Наталії Євгенівні Борщук.

***

Лаборанткою у «Тернопільводоканал» я прийшла влітку 1986-го. Відділ Облагробуду, де працювала секретаркою, розформували і довелося шукати нове місце роботи. Моїй донечці Юлі вже виповнилося три рочки. А Україна саме оговтувалася після Чорнобильської катастрофи, тому колектив лабораторії майже одночасно зі мною поповнили лаборантки із Прип’яті.

Лабораторія хіміко-бактеріологічного контролю питної води діяла в приміщенні станції знезалізнення води. Будівля донині знаходиться на території водозабору «Тернопільського». Комфортних умов для персоналу не було: холодно, тісно. Але ми, молодь, на те особливо не зважали — раділи простим речам, знаходили приводи бути щасливими. Загалом у колективі налічувалося не більше десяти фахівчинь — дві пробовідбірниці, лаборантки, інженер, завідувачка. Я обійняла посаду лаборантки-радіологині.

Працювали ми, опираючись на радянський ГОСТ. Інших нормативних документів на той час ще не запровадили. Фахівчині здійснювали хімічний, бактеріологічний і радіологічний контроль, але досліджень на таку значну кількість показників якості води, як зараз, не проводили. Лабораторія мала своє обладнання, зокрема мікроскопи та фотоколориметри, які визначають амоній, нітрати, нітрити. Стояли також витяжні шафи, термостат (прилад, який автоматично підтримує стабільну температуру), іономір, ваги. Що цікаво, дещо з того обладнання до сьогодні збереглося в робочому стані.

***

На роботу мене взяли з однією умовою — щоб я, окрім безпосередніх посадових обов'язків, час від часу друкувала водоканалівські документи на друкарській машинці. На підприємстві бракувало фахівців із такими навичками.

Відлучатися від роботи доводилось часто. За мною приїжджала автівка і забирала з лабораторії в адмінкорпус. В одному з кабінетів виділили місце за столом і там я «стукала» різні заяви, протоколи. Здебільшого працювала з профспілковими документами. Але одного дня ці відлучення набридли моїй начальниці, завідувачці лабораторії Надії Бернацькій. Надія Василівна була дуже красивою і водночас суворою жінкою. Начальству вона заявила прямо: «Якщо людина працює під моїм керівництвом в лабораторії, то нехай свого фаху вчиться, а не курсує туди-сюди». Я ж не заперечувала, бо додаткове навантаження мені не оплачували. Так і зосередилася на обов'язках лаборантки. Оскільки спеціальної освіти я не мала, а робота вимагала вузьких знань, 1987-го заочно вступила до Рівненського інституту інженерів водного господарства.

Моїми наставницями в лабораторії стали Леоніда Михайлівна Шимків, Меланія Іванівна Карпенко, нюанси радіології розкривала Надія Василівна Бернацька. Лабораторія тісно співпрацювала з дуже хорошим технологом Любою Ярославівною Зубчук (сьогодні обіймає посаду начальниці відділу водопровідних насосних станцій). А начальником водопровідних насосних станцій тоді був Остап Семенович Водовіз.

В середині 1980-х років лабораторія працювала п'ять днів на тиждень, субота й неділя були вихідними. У суботу обов'язково чергував хтось із лаборанток. За чергування у вихідний день потім можна було взяти відгул.

***

Найбільш яскраві мої спогади про перші роки роботи в водоканалі — це мальовничі краєвиди, які огортали територію водозабору «Тернопільського». Хоч, чесно кажучи, добиратися на роботу до приміського села Білої мені було довго й незручно. До пляжу «Циганки» доїжджала автобусом. Потім чималий відрізок дороги попри колії та березову посадку долала пішки.

Проте всі ті незручності скомпенсовувала неповторна природа: чисте плесо озера, трави, які влітку настоювалися на сонці і розливалися неймовірними ароматами, фруктовий сад. У теплу пору року в обідню перерву ми з дівчатами відпочивали в затінку і з насолодою мочили ноги у воді. Особливо ж тернопільський став манив нас у спеку. Якось не втрималися і зайшли у воду просто в халатах. На наше нещастя поруч відпочивали працівники департаменту ЖКГ. Перепало нам тоді від керівництва...

Що вже казати, я згадую ті часи й дивуюся нашій безпечності!.. Взяти хоча б перебіжки по залізничному полотні. Недалеко від водопровідної насосної станції розташовувалася деповська їдальня. Там було і смачно, і дешево. Єдина біда — треба було перейти через колію, на якій завжди стояли товарняки. То ми, легковажні дівчиська, перелазили попід потягами...

***

Але зовсім скоро наше перебування на водозаборі «Тернопільському» добігло кінця. Завідувачка Надія Василівна домовилася з керівництвом про переїзд лабораторії в адмінкорпус. Із Білої — прямісінько в центр Тернополя. Ох, як же ми тужили, аж сльозами вмивалися. Хіба можна полишити озеро, сад і спокій приміського села?..

Та рішення було ухвалене без нашої участі. Якщо не помиляюся, десь 1988-го ми почали облаштовуватися на вулиці Григорія Танцорова (тепер — Старий Поділ). На диво, швидко звикли до перемін. Працювати в центрі нам сподобалося, бо навколо вирувало життя. За обідню перерву вдавалося зробити кілька важливих справ: постригтися в перукарні, занести в ремонт парасольку, прикупити якусь обновку. Та й брати перекус з дому було необов'язково: поруч і кафе, і піцерія, і ринок.

До речі, пізніше частина працівників трудилися вже позмінно. І я — серед них. Мені подобався такий графік роботи, зручно й вигідно. Коли ж сказали вертатись до поденної роботи, то горю моєму не було меж. Пригадую, якраз пішла на концерт у філармонію. Зі сцени лунають тужливі пісні про осінь, а я свої думки в голові кручу. Як замислилась під той сумний супровід, то сльози струмками по щоках потекли. Вдома мама глипнула на мої червоні очі і питає що сталося. А я їй: «Плакала, бо йду на кожен день працювати». Ненька тоді аж руками сплеснула: «Дитино, ти що, не при собі? Та тобі ті дурні сльози аж на дублянці кригою позамерзали!».

***

Минали роки. Завідуюча лабораторії Надія Василівна Бернацька змінила місце роботи. Її наступницею 1990 року стала Леоніда Михайлівна Шимків. У 2016 році Леоніду Михайлівну на цій посаді замінила Оксана Василівна Мар’юк.

Я всю наснагу віддавала роботі в лабораторії, з часом отримала найвищий п'ятий розряд. А ще в мене почалася своєрідна місія, яка триває досі — я підміняю колег на час декретних відпусток. Так повелося, що як якась зі співробітниць народжує дитинча, я виконую її обов’язки. Замінювала на час декретної відпустки Любов Зіновіївну Дмитраш. Потім за старшими доньками збиралася наша Оксана Василівна Мар’юк і я мусила розбиратися в специфіці її праці. Пішлау декрет з первістком Марічка Атаманчук — стала підміною їй. Коли Марічка зібралася за другим малям, то знов підхопила всі робочі справи. І тепер, поки Оксана Василівна бавить найменшу доньку Алінку, я вкотре в. о. завідувачки лабораторії хіміко-бактеріологічного контролю питної води.

Проте така специфіка роботи пішла мені на користь. Я отримувала нові навички, розширювала знання, кріпла, загартовувалася. Мені довелося попрацювати в усіх відділах лабораторії — хімічному, мікробіологічному, радіологічному. Леоніда Михайлівна зауважувала: «О! Такий лаборант дасть собі раду зі всім!». Проте, звісно, і досі деколи виникають певні складні моменти. Тоді обов'язково раджуся телефоном з Оксаною Василівною. Жодного важливого рішення не ухвалюю без бесіди з нею.

Одним із найважчих випробувань на роботі для мене став переїзд лабораторії на нову локацію. Це трапилося два роки тому. Наш колектив знав, що у керівництва «Тернопільводоканалу» є такі плани, та, чесно кажучи, ми не вірили, що вони втіляться в реальність найближчим часом. У житті й без того вистачало хаосу та проблем: як не пандемія коронавірусу, то велика війна. Але влітку 2023 року ми отримали вказівку якнайшвидше організувати переїзд. Обладнання перевозили окремо. Про облаштування техніки в щойно збудованому приміщенні напередодні своєї третьої декретної відпустки подбала Оксана Василівна. У цьому їй допомагав фахівець-наладчик. А за мною закріпили не менш важливе завдання — обжити нову лабораторію, перемістити й розставити всі речі та документи.

В одному із кабінетів будівлі, пригадую, вантажники нагромадили всяку всячину. Там лежали стоси паперу, стояли ящики, пакунки, тулилися в'язки, клунки, пробірки та колби. Я тільки й думала: «Як ми це все розгребемо?». Мабуть, у той час пережила свій найбільший стрес у водоканалі. Колосальний шок. Не могла нормально спати ночами і забувала поїсти в обід.

Але, на щастя, я маю дуже добрий колектив. Між нами нема злості, конфліктів, вміємо підтримувати одна одну. Тому співробітниць не треба було просити про допомогу. Дівчата самі принесли з дому ганчірки, помили вікна, протерли підвіконня, позамітали. День за днем — і навели порядок, розпакували коробки, розклали все по столах і полицях. Помалу почала вимальовуватися наша сучасна лабораторія і я нарешті видихнула з полегшенням...

***

У цьому приміщенні нам дуже комфортно і затишно. Не побоюсь сказати, що маємо лабораторію високого, європейського зразка. Переконуюсь у цьому і проводячи екскурсії для наших відвідувачів. Умови, у яких працюємо, приємно дивують усіх — школярів, студентів, колег з інших водоканалів, представників закордонних делегацій.

Нам і справді нема на що скаржитися. Ще 2016 року лабораторію за підтримки коштів Світового банку оснастили сучасною апаратурою. Тепер, наприклад, маємо сучасний колориметр, під’єднаний до комп'ютера і з налаштуваннями, які значно полегшують лаборанткам роботу.

Окрім того, тут все продумано для безпеки та зручності працівників. Хімічний та бактеріологічний блоки лабораторії розмежовані, тому, коли хтось із фахівчинь «варить» середовище для аналізів, інші спеціалістки, які не залучені у процесі, шкідливі випари не вдихають. Для потреб колективу облаштовані побутові кімнати, є душ, отже легко позбуваємось неприємного запаху, яким просочується одяг і волосся під час праці з барвниками, фенолами.

***

Як минають будні у лабораторії? Всі справи у нас розписані, аналізи — сплановані спеціальною робочою програмою. Зранку пробовідбірниці узгоджують графік виконання завдань, дівчата-хіміки готують реактиви, мікробіологині стабілізують ситуацію у термостатах, дбають про середовища для аналізів. Усі нюанси наші фахівчині фіксують у журналах.

Ближче до обіду беремося за найголовніше. Щоденно в лабораторії досліджуємо водопровідну воду на майже 20 показників. Визначаємо запах, смак, присмак, кольоровість, каламутність, перевіряємо, чи немає мікробіологічного забруднення. Досліджуємо також жорсткість, вміст хлору, заліза, амонію, сульфітів, нітратів і інших хімічних речовин. Стежимо за тим, аби не було радіологічного забруднення.

Водночас турбуємося не лише про безпечність води з-під крану, а й моніторимо стан свердловин, бюветів, колонок-качалок. Проби води звідти беремо щомісячно, але все ж просимо містян обов'язково кип'ятити водичку з бюветів і колонок-качалок перед вживанням. Іще надаємо платні послуги містянам та підприємствам — робимо аналізи води з джерел та криниць.

Окрема частина нашої роботи — це розбір усних і письмових скарг на якість води. Відрадно, що після запуску в Тернополі сучасної станції знезалізнення води дзвінків і звернень значно поменшало. Вміст заліза у водопровідній воді тепер близький до нуля. А раніше люди, бувало, нарікали в телефонну слухавку, що з крану тече не водиця, а кока-кола, пиво чи кавова гуща. Тоді наші працівниці виїжджали за вказаною адресою та відбирали проби для дослідження. Там теж є свої важливі правила. Одне з ключових — відкрутити кран і протягом кількох хвилин під напором спускати воду. Адже треба взяти на аналіз свіжу і не застояну рідину.

Окремо хочу наголосити, що вода в Тернополі — таки добра, з підземних джерел. Маємо її цінувати. Сама природа захищає водичку, яку п'ють тернополяни, від забруднення важкими металами, добривами, промисловими викидами...

***

Наступного року виповнюється 40 років моєї праці у водоканалі. Час збіг так швидко, що в це важко повірити... Найбільша моя радість і гордість — це дружній колектив. Усі мої дівчата — кваліфіковані спеціалістки і хороші люди. Ніколи не пліткуємо і не сваримось. У нас на роботі нема нездорової атмосфери. Хоч усі такі різні, але завжди знаходимо спільну мову. Завжди маємо про що поговорити під час обіду. Є серед нас спортсменки, вмілі кулінарки, книголюбки, любителі домашніх тваринок.

Я не розриваю зв'язку і з колегами, які вже на пенсії. Нещодавно відвідала Меланію Іванівну Карпенко, яка багато років пропрацювала лаборанткою, а відтак інженером. Наговорилися, згадали минуле і тих, хто у засвітах.

Уже на заслуженому відпочинку моя подруга та співробітниця за зміною лаборантка Марія Йосипівна Станько. Я ніяк не могла звикнути, що її немає поруч, бо завжди ділили радощі, переживання й проблеми. Тому часто спілкуємося з Марією Йосипівною, розповідаю їй новини моєї сім'ї, яку вона добре знає.

Чи не щотижня зідзвонююсь і з Леонідою Михайлівною Шимків, розмовляємо про городні справи, врожаї, закрутки.

***

Як відпочиваю після напруженої роботи в лабораторії? Багато часу проводжу з внучками Іринкою і Катрусею. Дівчатка росли поруч зі мною, няньчила їх з великою любов'ю. Пам'ятаю, порозказувала їм усі казки, які знала, то заставили придумувати нові. Що ж було робити? Видумувала Ірі й Каті історії про хвалькуватих овочів та нечемну дівчинку-хуліганку, фантазувала. А тепер вони вже зовсім дорослі, нещодавно записали мені відеопривітання до Дня Ангела. Розчулили до сліз, бо любов рідних — то найцінніший дарунок...

Багато уваги вимагає мій чотирилапий улюбленець — котик Осіріс. Так трапилося, що врятувала його від смерті. Побачила оголошення про термінове прилаштування кота породи сфінкс. Господарі зазначали, що якщо не знайдуть тварині новий дім, то будуть змушені її усипити. І моє серце не витримало — зголосилася і забрала. Тепер у моїй оселі живе чотирилапий, який трішки схожий на пришельця. Лагідний і тямовитий котусик!

Після робочого дня часто залишаю ще трохи часу для своїх захоплень. Полюбляю різні творчі експерименти. Якось малювала з онучками фарбами картини на великих каменях. Потім покрили ті зображення лаком і отримали ексклюзивні елементи декору. Пробувала себе у вишивці та бісероплетінні, колись навіть тини з ліщини плела.

Але найбільше моя душа лежить до городництва й квітникарства. Вболіваю за кожен пагінець, тішусь пуп'янкам, зав'язкам, власноруч вирощеному врожаю. Недарма мій батько, вчитель української мови і літератури, підписав мені книжку про вирощування квітів проникливою присвятою: «Наталоньці, закоханій в ніжні барви квітів, від тата». Мені тоді було всього дев'ять років, а я після уроків вже пропадала біля грядки і квітника. І напевне цю тиху, але сильну залюбленість до рослин пронесла крізь усе життя...

P. S.Колега Наталії Борщук, лаборантка Ірина Слободян у день народження присвятила їй вірш. Наталія Євгенівна відзначає, що це один із найпам'ятніших дарунків, які вона отримувала в житті. Тому на прохання героїні нашого матеріалу публікуємо ці поетичні рядки.

І вечір проведе, і скаже тост

Підмінить шефа, якщо є потреба,

І на нараду піде, й порахує все,

Таблиці зробить, графіки, і схеми.

Та не лише роботою живе,

у неї є свої уподобання,

В селі усе буяє і цвіте,

сорти прекрасні пізні є і ранні.

Росте на славу вся городина

Дерева плодоносять рясно й квіти

Милують око, кожен загляда

на тин цікавий і дивуються, як діти.

Його зробили під старовину,

Такі колись були на Україні.

Хто не подивиться, то весело йому

Душа радіє, серце відпочине.

Бо тут тобі і глечик, і баняк

І мальви похилилися на нього

І соняхи стоять, як вартові,

Неначе всі вітаються до когось.

Для друзів, для рідні гостинний дім

Відкриті двері тепло зустрічає

Нехай Господь її благословить

Добра, здоров'я, статків посилає.