Михайло ЗАВАЦЬКИЙ: «Мені донині сниться «Тернопільводоканал»
Пан Михайло переступає поріг кабінету — і його тепла усмішка наче розганяє сірі дощові хмари за вікном. Здається, що цей чоловік увесь простір навколо себе наповнює світлом і позитивом. За кавою Михайло Васильович зізнається: «Я люблю людей, люблю з ними працювати. Ціную «живе» спілкування». Аж не віриться, що співрозмовник 16 років обіймав у «Тернопільводоканалі» посаду інженера з охорони праці, яка вимагає багато енергії та нерідко психологічно виснажує.
Отож знайомимо вас зі ще одним ветераном «Тернопільводоканалу» — Михайлом Васильовичем Завацьким.
У далекому 2004 році у водоканалі ніяк не могли «закрити» вакансію інженера з охорони праці. Кандидатів лякала доволі скромна зарплатня, а ще більше — активна взаємодія з працівниками підприємства, регулярні об'їзди та тренування колективу. І, звісно, колосальна відповідальність за життя і здоров’я спеціалістів. Врешті-решт обов'язки тимчасово переклали на головного механіка Михайла Фрицького.
У цей же час тернополянин Михайло Завацький активно шукав нове місце праці. Чоловік потрапив під скорочення після майже 20 років на підприємстві, яке приймало і переробляло металобрухт. Пошуки привели його до знайомого фахівця з управління Держнагляду в Тернопільській області. Пан Михайло запитав товариша, чи не чув часом про якусь вакансію? А той заусміхався: «Ти вчасно! Якраз прийшов спеціаліст з водоканалу. І їм потрібний інженер з охорони праці».
Так Михайло Завацький познайомився зі своїм тезкою — Михайлом Фрицьким (то саме він тоді завітав в установу). Чоловіки швиденько домовились про співбесіду. А зранку наступного дня Михайло Васильович вже переступав поріг кабінету директора водоканалу. Володимир Кузьма розповів йому про специфіку підприємства, пояснив, як працюють водопровідні й каналізаційні насосні станції, каналізаційні очисні споруди. Окремо окреслив обов'язки інженера охорони праці.
Раптом на пана Михайла напали сумніви... Раніше його робота була зосереджена на єдиній локації, а у водоканалі одразу попередили про часті об'їзди об'єктів підприємства. Ще й розташовувались вони не поруч, а далеченько один від одного. Ну, й видавалося, що збагнути тонкощі подачі води чи очищення стоків (а для інженера охорони праці ці знання також важливі) не так уже й просто... Але директор розвіяв тривожні думки кандидата: «Не хвилюйтесь! Усе вам пояснимо. І на профільні курси направимо. Головне — бажання працювати!».
І пан Михайло згодився. Бо ще замолоду, він, кмітливий та напористий хлопець з Прикарпаття, ніколи не боявся вчитися і трудитися. Вищу освіту здобув в Івано-Франківському інституті нафти і газу. Під час навчання зустрів свою долю — майбутню вчительку Ярославу. Отримавши диплом, за направленням три роки відпрацював директором нафтобази на Чернігівщині. За той час встигли зі Славою одружитися, стати батьками, каже мій співрозмовник.
«Але душа ніяк не звикала до північного регіону України, хотілося бути ближче до дому. Жінка родом з Тернопільщини, то вирішили переїхати до файного міста, — пригадує Михайло Завацький. — Трохи пропрацював механіком на місцевій нафтобазі. Але зарплата куценька, перспектив — нуль! І свого кутка нема... Добре, що запропонували роботу на підприємстві «Тернопільвторчормет». Звісно, зовсім нова сфера для мене. Але нічого, я все освоїв! Працював там на різних посадах: і інженером, і у відділі головного механіка. Я не з таких, щоб роботи лякатися. Знав, що годувальник сім'ї, маю піклуватися про жінку і трьох дітей. Згодом, Дякувати Богу, отримали просторе житло»...
А у водоканалі на пана Михайла знову чекала зміна фаху. Адже з 4 жовтня 2004 року він офіційно обійняв посаду інженера з охорони праці КП «Тернопільводоканал». Як і обіцяв керівник, Михайла Васильовича відправили на курси до столиці, згодом була ще й поїздка до «Луцькводоканалу».
«Потім я уже сам вчився. Бо як мав від людей вимагати те, чого сам не знаю? Читав документацію, адже в технічних описах був розділ про охорону праці. Їздив по насосних, розмовляв з начальниками відділів, аналізував всі технологічні процеси. Треба ж було запам'ятати, де які небезпеки можуть підстерігати водоканалівців» — пояснює пан Михайло.
Ось так неспішно, але продуктивно минали робочі будні нового інженера з охорони праці.
Михайло Васильович виявив, що профільна документація — геть невпорядкована, взявся систематизувати й оновлювати на друкарській машинці інструкції, положення та накази.
«Багато профільних документів були російською. І це вже за незалежної України! Я самотужки перекладав їх на державну мову, – обурюється Михайло Завацький. – А найбільш образливе і страшне те, що на початку ХХІ століття водоканали продовжували використовувати специфічні правила щодо безпеки праці, які були затверджені 1977 року. Чомусь нікому руки не доходили написати свій документ! Чи хоча б перекласти з російської на рідну мову. Хіба ж у нас, українців, немає мізків? Спілкувались про цю проблему на курсах, то лектори пояснювали: «А! Це треба великих грошей!». Але ж не думаю, що йшлося про якісь непосильні суми, мільйони»...
Не забував пан Михайло і про регулярні об'їзди — щомісяця навідувався на кожен об'єкт підприємства. За потреби виносив зауваження щодо недотримання безпечних умов праці, для цього сам придумав форму акту-припису.
Завдяки легкому характеру, чоловік знайшов спільну мову з колективом.
«Зі всіма намагався бути доброзичливим. Не знаю, можливо хтось на мене таїв образу. Але я мусив здійснювати контроль за дотриманням вимог та інших нормативно-правових актів з охорони праці. То мій обов'язок. Не будеш вимагати — не будеш працювати. Та й безпека на виробництві — не жарти. Але думаю, що ні перед ким не завинив. Бо навіть сьогодні, зустрічаючись із колегами, мусимо перекинутись кількома словами, поцікавитись справами», — зауважує пан Михайло.
Ще один важливий аспект у роботі інженера з охорони праці — проведення тренувань фахівців. Адже весь колектив має знати, як на роботі захистити власне життя та здоров’я, попіклуватися про колег. Найчастіше водоканалівці разом із Михайлом Васильовичем відточували навички одягання протигазів, поясів безпеки, опускалися у колодязі на каналізаційних очисних спорудах.
Важливою частиною посадових стала також організація проведення попередніх і періодичних медичних оглядів працівників, зайнятих на роботах з підвищеною небезпекою.
Окрім того, Михайло Васильович організовував для працівників, зайнятих на роботах з підвищеною небезпекою, щорічне спеціальне навчання, перевірку знань відповідних нормативно-правових актів з охорони праці. Пан Михайло самотужки готував білети для екзаменів з охорони праці. У кожному було по три питання — два про правила безпечного виконання робіт й одне — щодо технології виробництва чи функціонування обладнання.
На жаль, попри всі старання інженера з охорони праці, у 2007 році в «Тернопільводоканалі» трапився груповий нещасний випадок. Михайло Завацький і донині в подробицях пам'ятає той осінній вечір. Після закінчення робочого дня він простував центром міста, коли до нього зателефонував директор: «Михайле Васильовичу, у нас біда! Терміново їдьте на каналізаційні очисні споруди». З вікна таксі, яке вже під'їжджало до КОСів, пан Михайло побачив, як на територію прибувають одразу дві «швидких». Тоді й зрозумів — справа дуже серйозна...
З'ясувалося, того дня слюсар-ремонтник, майстер та провідний інженер-технолог підприємства усували аварійну ситуацію на каналізаційних очисних спорудах. На нещастя, всі троє, спускаючись у колодязь, грубо порушили правила безпеки, зокрема забули одягти протигази та запобіжні пояси з рятувальними мотузками.
Першим по стаціонарній металічній драбині опустився майстер. Внаслідок дії шкідливих газів на дні колодязя чоловік втратив свідомість. Через деякий час майстру вирішив допомогти слюсар, але також знепритомнів на глибині. Згодом, запідозривши, що трапилось щось недобре, на місце події прибіг провідний інженер-технолог. Але намагаючись врятувати своїх колег, фахівець забув про засоби захисту і теж піддався впливу шкідливих газів.
Дякувати Богу, всіх трьох постраждалих із загазованої пастки встигли вчасно врятувати колеги, які не знехтували протигазами. Бригади швидких доправили людей до лікарні й невдовзі загроза для їхніх життів минула. Але спогад про те жовтневе надвечір’я досі віддає тривогою в серці Михайла Завацького.
«Окрім цього, мали на підприємстві два нещасних випадки, пов’язаних із зсувом ґрунту. Один стався під час ремонтних робіт на проспекті Злуки, а інший – на бульварі Вишневецького. Після того зі спеціалістами дійшли до висновків, що місце розкопок, особливо глибоких, треба убезпечити, – розповідає пан Михайло. – Для цього у «Тернопільводоканалі» зробили спеціальні важкі металеві щити. Вони розкріпляються зверху та знизу – і ґрунт з траншеї не розсипається. А якщо і розсипається, то щити його зупиняють».
Михайло Васильович наголошує, що праця на підприємстві – важка і небезпечна. Для робітників кожного підрозділу є свої фактори ризику. Тобто, дбати про безперебійне забезпечення міста якісною питною водою, відведення стоків чи ліквідацію аварій не так і просто. Але, на жаль,багато тернополян досі вірять у міфи про ледарів-комунальників. Деякі люди переконані, що працівники «Тернопільводоканалу» впродовж робочого дня тільки те й роблять, що б’ють байдики, попивають горілку й викурюють цигарки. А саме підприємство — на грані занепаду.
Насправді ж з кожним роком водоканал вдосконалюється та розвивається.
За словами Михайла Завацького, за час своєї роботи він застав багато разючих перетворень. Якщо у перші свої дні на посаді самостійно ремонтував розхитаного стільця в кабінеті з прогнилою підлогою, то згодом на його очах водоканал почав перетворюватися на сучасне європейське підприємство. Вдалося замінити застаріле обладнання на насосних станціях, зробити капітальні ремонти у корпусах, облаштувати побутові приміщення для персоналу. Водоканалівці почали працювати за новими комп'ютерами. Для аварійно-ремонтних робіт закупили потужну спецтехніку. Зникли проблеми із забезпеченням фахівців спецодягом, спецвзуттям та засобами індивідуального захисту.
«Не можу не згадати про заслугу керівника підприємства. Адже високу планку нашому «Тернопільводоканалу» задав саме Володимир Кузьма. Директор ретельно вивчає та аналізує досвід споріднених підприємств в Україні і за кордоном. Підлеглим завжди уміє все доступно пояснити — спокійно, без крику. Сам працює і надихає на працю весь колектив, — зазначає пан Михайло. — А ще я донині дивуюся енергійності Володимира Антоновича. У нього завжди безліч планів, ідей, ініціатив. Навіть щодо дозвілля. Саме за його підтримки відродили хор підприємства, започаткували свято колядок і зустрічі ветеранів у річницю створення водоканалу».
Вже п'ять років Михайло Васильович і сам є почесним гостем на заході, присвяченому заснуванню «Тернопільводоканалу». Адже у квітні 2020-го чоловік вийшов на заслужений відпочинок.
Про час, відданий водоканалу, нагадує диплом переможця обласного конкурсу «Краще підприємство з охорони праці в 2010 році зі створення здорових і безпечних умов праці та забезпечення здоров’я і життя працівників на підприємстві». Та й у думках Михайло Васильович досі нерозлучний з улюбленою роботою.
«Мені донині сниться «Тернопільводоканал», колеги, мої будні. Навіть сьогодні трішки сумую за тією атмосферою, — каже пан Михайло — Але водночас з'явилося більше часу для улюблених справ — праці на землі й читання книг. Також люблю музику, пісню. Маю добрий слух і голосом мене Бог не обділив. Більше спілкуюся з дітьми й онуками».
Згадка про нащадків знову викликає усмішку у Михайла Завацького. Адже Володимир, В’ячеслав і Марія — їхня з дружиною гордість. Двоє синів, до слова, також працюють у «Тернопільводоканалі». Старший Володя— електромонтер на каналізаційній насосній станції №9, а Славко — юрист. Діти подарували батькам трьох онуків. І малі, зазначає пан Михайло, ніколи не були обділені любов'ю бабусі і дідуся. Тепер має єдину мрію — аби його найрідніші були щасливі під мирним українським небом...

