Комунальне підприємство "Тернопільводоканал"

У водоканал Ліда Федорівна прийшла 1 жовтня 1970 року оператором на решітках очисних споруд. "Це була дуже кропітка і тяжка ручна робота, - пригадує. -  Всі великі побутові відходи, сміття ми вигрібали вручну такими широкими граблями. Вранці приїздила фіра і забирала оте сміття.

Через півроку мене перевели контролером абонентського відділу в управління, що розташовувалося тоді вже на вул. Танцорова. То була не тільки важка, а й страшна робота. Лічильники були тоді в підвалах. І мені, молодій дівчині із села, доводилося ходити тими підвалами, аби зняти з них покази. Всілякого довелося надивитися. Адже в тих підвалах і гульбища були, і п’яниці. Та робота є робота. Спасибі, що старші колеги допомагали, підтримували.

Потім мене перевели в диспетчерську службу. Нас було троє диспетчерів. Керувала нами Олена Іванівна Муляр. Працювали по змінах, по 15 годин. Дзвінків було не багато, тому що Тернопіль тільки розбудовувався. Були лише "Дружба", Центр, трішечки Східного масиву.

У 1979-му мене перевели майстром у відділ експлуатації. Тоді у водоканалі було два відділи. Перший - експлуатації. До нього входили водопровідні мережі, водопровідні насосні станції, диспетчерська служба. Керував тим відділом Погайдак. Другий - каналізування, начебто. До нього належали каналізаційні насосні станції та каналізаційні мережі. Ним керував Михайло Іванович Муца. Також були каналізаційні очисні споруди.

Отож, мене перевели майстром у відділ експлуатації. Працювала щодень. Обслуговувала фонтани, колодязі, водорозбірні колонки.

Як обслуговувала? О, то було дуже смішно, нині, певне, навіть ніхто не повірить. В управлінні були тільки три машини, такі собі будки. А для обслуговування колодязів нам давали фіру. Їздового звали Олександр Миколайович Гасай. Ото ми вантажили на ту фіру кастру, пісок, цемент, каміння і виїздили на колодязі. Всі, хто бачив, вітали нас. Коли ж близько до управління, то брали на плечі відро, ключі, штангейку та – вперед.

Аварійна бригада, котра займалася ліквідацією пошкоджень, була тільки одна. Решту здійснювали профілактичні роботи. До бригади входило 8-9 чоловік, зараз є 7-6. Працювали по 12 годин.

Колодязі чистили вручну. Не було ніяких гідромашин і розсосів. Відкривали вручну. Мали такі черпачки, болото ними вичерпували, кожну засувку змащували, набивали сальники, ковпачки, щоб не ржавіли штоки. Отака була трудомістка робота для людей.

З 90-х я стала начальником відділу водопровідно-каналізаційних мереж і так аж до пенсії. Але то вже зовсім інша історія. Працювати стало набагато легше. Зменшилася кількість аварій на мережах. А колись у день могло бути 6-7. Особливо взимку. Чугунка не витримувала перепаду температур, коливань землі і тріскала.  Тепер, у зв’язку з тим, що насосне обладнання змінили, пошкоджень практично нема. На рік – 4-5. А колись на день було кілька. Пригадую, за Олега Михайловича Барана, як почало рватися на Новий рік, так на Йордан перестало. Аварія за аварією. Недосконалі були насоси, та й машиністи могли заснути, а потім - пробудитися, збільшити тиск у мережі, ото труби й тріскали.

Ми не малитоді  ще таких, як нині матеріалів, техніки, тому розкопку робили метр на метр, варили дубельмуфти, чеканили… Аварію могли ліквідовувати півдня, а то й довше.

Копали не вручну. Мали два екскаватори та тільки одну бочку, котра їздила по всіх бригадах і викачувала звичайну воду. Якщо бочка десь припізнилася чи не приїхала, то ми пускали воду, і вичерпували її з ями відрами вручну чи ковшем екскаватора. Підсвічували від машини, від акумулятора, тримали держачком цей ліхтар.

Узимку траплялося, коли земля дуже замерзала, то на місці ймовірного прориву розкладали багаття, палили колеса, щоб земля прогрілася і було легше копати. А що, техніки такої, як зараз в нас тоді не було. Пригадую, якось на вул. Протасевича ми не могли розкопати ввід на будинок. Довбали, довбали руками, а потім …розпалили багаття. Довелося викликати пожежників.

На аварію з нами обов’язково виїжджав представник електромереж. Стояв біля розкопки, стежив, щоб ми не порвали якийсь кабель чи газову трубу. Важко було, бо одне могло бути на схемі, інше – на яву. Але з представником електромереж були спокійніші. Відповідальність на ньому лежала.

Та й схем розташування ми, як таких не мали. Місто росло, змінювалося. Кожен для себе створював свою карту. Я мала такий собі блокнотик. У ньому й замальовувала розташування труб, виїжджаючи на місце.

Не було й металошукачів. Доводилося копати ширше, адже витікати могло в одному місці, а порвалося в іншому.

Пригадую, як якось мене вивезли на аварію на проспект Злуки. Педставник електромереж не поїхала, бо вагітна. Міста я добре не знала. Не пам’ятаю чи майстром була вже чи тільки виконуючим обов’язки. Трісла труба. Чугунка. Двохсотка. Це тепер мені так легко про це говорити, а тоді. Вода тече рікою, мороз майже 30 градусів, а я стою над тою ямою і плачу, як дитина. Підходить до мене бригадир Мирослав Миколайович Залісковий, старший такий уже чоловік, Царство йому небесне, і каже: "Чого ревеш? Дивись, он — насосна станція, з того боку і почнемо перекривати". Тоді я взяла себе в руки та почал працювати.

Обслуговували ми і водорозбірних колонок. Колись у Тернополі їх було 220. Залишилося три. Демонтували, тому що люди, особливо, коли вода подорожчала, почали масово розбирати її.

А от кількість колонок-качало навпаки зросла. Глибина більшості з них до 30 метрів. Ремонтувати їх вручну колись було дуже важко.

Особливою була атмосфера в колективі. Всі були дружніми.

Був хор. Відбувалися загальноміські творчі звіти та змагання між комунальниками з футболу, гандболу, волейболу. Приємно, що і нині на підприємстві є хор, відбуваються змагання. Живе водоканал, підтримує і береже традиції".