Комунальне підприємство "Тернопільводоканал"

    "Прийшла, - пригадує, -  7 лютого 1969-го. Мала тільки шістнадцять з половиною років. Була з багатодітної сім’ї. Не мала змоги дальше вчитися. Мама була домогосподаркою. Батько працював у колгоспі. Нинішнє приміщення ще будувалося. Водоканал розташовувався у тому, що недавно зруйнували.

    Прийняли мене контролером в абонентний відділ. Поставили на приватний сектор. Контролери тоді ще обходили водорозбірні колонки. За користування водою з колонок люди платили по три копійки за метр кубічний.

    Тоді працювала Стефа Стефанівна Шведа, Ірина Йосипівна Кацан, а начальником був Григорій Олександрович Рівняк.

Директором водоканалу був Філіп Тимофійович Амельчаков. Колишній “військовий”. Суворий. Головний інженер – Григорій Степанович Гичка - був повною його протилежністю. 

Я була ще малою, тому працювала на годину менше. Через рік Григорій Олександрович Рівняк, який закінчив Віденський університет, наполіг, аби я йшла вчитися. Мені дали направлення у Вінницький будівельний технікум. Вступила. Майже 5 років навчалася там на заочній формі. Навчалася і паралельно продовжувала працювати контролером.

Згодом мене перевели майстром водопровідних мереж. Тернопіль тоді будувався. Нас було два майстри. Ярослав Васильович Пашко відповідав за промзону, а я – за центр та “Дружбу”.

Через два роки мене перевели в диспетчерську. Там і залишаюся до нині. Правда, не диспетчером, бо коли прийшов Володимир Антонович Кузьма, то всі ми, диспетчера, здали атестацію та отримали інженера диспетчера першої категорії.

У 1973 році вийшла заміж. Закінчила технікум, написала дипломну і в 1974-му народила донечку – Любу. Вона нині працює у водоканалі контролером.

Як працювала колись диспетчерська? Злагоджено. У нас був тільки один телефон. Номер – 22-51-17. Дзвінків багато не було.

Спочатку не було слюсарів. Однак траплялося, що аварійна бригада виїжджала на аварію, починала її ліквідовувати, а тут надходив виклик про витік. Треба було все залишати і їхати. Тому керівництво ухвалило рішення: аварійні бригади ліквідовують пошкодження, а слюсар диспетчерської їздить з черговою машиною та з’ясовує причини витоку. Слюсар був Павло Павлович Пахолок. Старшим диспетчером була Олена Іванівна Муляр.

Звернень було набагато менше, ніж нині. Пошкоджень також було дуже мало. В основному споживачі скаржилися на дуже ржаву воду у районі “Дружби”. Особливо з Івачівського водозабору. Бо на Білій була станція знезалізування. До речі, воду не тільки хлорували, а й фторували. На Білій був навіть оператор по фторуванню.

А промивання мереж колись здійснювали …хлорним вапном. У резервуарах розводили хлорне вапно, засипали його, і так хлорували. На кожному випуску був майстер з людьми, а працівник лабораторії брав аналіз, стежив за рівнем хлору. хлорування

На мережах також ставили регулятори тиску.

Траплялися і затори на каналізаційних мережах. Люди, як колись, так і тепер чомусь вважають систему водовідведення – смітяркою і кидають все, що заманеться. “Каналізатори” (нині відділ водопровідно-каналізаційних мереж) працювали від виробітку. Інженером по каналізації, а заодно і головою профкому, був Ярослав Васильович Комар. Він виписував їм "процентовки".

Була рембригада. Спочатку її очолював майстер Роман Мрачквоський, а потім – Дарія Данилівна Пахолок.

У Смиківцях був водозабір. Там були свердловини і дуже смачна вода. На “Дружбі” була свердловина і КНС№4. Пригадую, якось була спека і стоки з тієї свердловини просочилося у водоносний горизонт. Багато людей тоді отримали клопоти зі шлунком. Григорія Степановича Гичку, який очолював на той час підприємство, заледве не засудили. Водоканал взяв його на поруки. Підприємство очолив Володимир Іванович Лащ.Потім Смиківецький водозабір законсервували. Збудували Верхньоівачвіський. І, от біда: що не свята, то на Івачеві рве та рве. Зачароване коло якесь.

За директорування Олега Михайловича Барана воду в Тернополі подавали по годинах: з 06. 00 по 10. 00, потім з 18. 00 до 24. 00. Та на верхніх поверхах її і в цей час могло не бути.

А за Амельчакова, пам’ятаю, в нас було АСУ. Заплатили за неї 24 тисяч рублів. Віктор Шишньов, інженер відділу головного енергетика, монтував її. То була така велика карта. На ній були нанесені всі водопроводи. Вона електрично включалася. Ми мали спеціальну указку. Коли нею натиснув на якусь вулицю, то одразу “засвідчувались засувки”, які можна було відключати.

Коли прийшов Гичка, у 80-х, то всьо "порізали", нас перенесли на другий бік, у ту холодну диспетчерську, там де зараз охорона сидить. Там тієї АСУ уже не змонтували, хоч повинні були.

Коли прийшов Лащ, то все змінив. Старшим диспетчером знову стала Олена Іванівна Муляр. Потім були Віктор Терепа, Юрій Кондратишин".