Комунальне підприємство "Тернопільводоканал"

Він народився наприкінці осені і у засвіти пішов восени. Саме цієї пори колектив «Тернопільводоканалу»з особливим теплом згадує багатолітнього головного інженера підприємства Романа Романіва. Інколи запального, емоційного, але безпринципного в питаннях роботи. Часом надміру пунктуального, проте завжди чесного та відвертого. Головного інженера, який до останнього пропускав через своє слабке серце всі проблеми водоканалу, а замість вибачення міг почастувати підлеглих смачним морозивом.

***

Роман Романів з'явився на світ 9 листопада 1958 року у селі Новосілка на Бережанщині. Хоча в офіційних документах вказана інша дата народження — 2 січня 1959 року. Був середущим із трьох синів у сім’ї. Змалку любив вчитися та читати книжки. Особливо ж хлопця цікавили точні науки, цифри, формули, математичні задачі. Школу Роман закінчив із хорошими оцінками, тож перед кмітливим юнаком відкривалися перспективи щодо здобуття вищої освіти.

Восени 1976-го юний Роман розпочав навчання у Львівському політехнічному інституті за спеціальністю «Водопостачання і каналізація». Вступні випробування хлопець здолав легко — два екзамени здав на відмінно і це звільнило його від подальших іспитів. Зовсім скоро студентське життя захопило Романа в свій вир — пари, лекції, сесії, нові друзі. Встигав ще й відпочивати в компанії молоді. Студенти разом ходили в кіно, об'їдалися смачними чанахами, гуляли старовинними львівськими вулицями.

Невдовзі у душу парубка непомітно прокралося кохання. Романові сподобалася на два роки молодша Галинка. Красуня родом з Івано-Франківщини вчилася на тому ж факультеті, що й він, але за спеціальністю «Теплогазопостачання і вентиляція». Коли Галя всміхалася своєю сяйливою усмішкою, у серці Романа розливалося ніжне тепло. Проте свої почуття до дівчини йому доводилося таїти від всіх. Адже Галинка зустрічалася з його добрим товаришем і руйнувати ці взаємини Роман собі категорично заборонив.

Але правду кажуть, що судженого й конем не об'їдеш. Одного дня стосунки Галинки з другом дали тріщину і життєві шляхи молодих людей розійшлися. Роман почекав ще кілька тижнів і коли зрозумів, що вороття вже не буде — поділився з дівчиною сокровенним. Звірився, що вона давно полонила його душу так, що й не заглядався на інших краль. А в серці жевріла примарна надія на спільне майбутнє.

Під час розмови про юнацьку пору у Галини Мирославівни тепліє погляд.

«За сорок років життя у шлюбі я ніколи не пошкодувала, що поруч зі мною саме Роман. Якось хлопець зі студентської компанії зауважив, що дівчина, яка вийде заміж за Романіва, буде дуже щаслива. Ті слова чомусь врізались в пам'ять, — пригадує пані Галина. — І сьогодні можу сказати, що мені й справді завжди було добре й затишно поруч із Романом».

***

Роман Романів закінчував університет 1981 року вже одруженим чоловіком. Разом із Галинкою чекали на появу первістка. За скеруванням випускника вишу направили на роботу у Вінницю. Але в тому місті для молодого спеціаліста не було жодних перспектив. Більше того, фахівця і житлом не забезпечили. Геть таки негодящий варіант для сім'ї з немовлям. Тому коли у подружжя народився хлопчик, якого назвали на честь батька, Роман взяв відкріплення. Згодом його перенаправили працювати на комбайновий завод у Тернополі.

Життя молодої сім’ї стало іще жвавішим. Роман працював інженером-конструктором з водопостачання і водовідведення у відділі головного енергетика на комбайновому заводі. Галина закінчувала навчання у львівському вищі. Підростав маленький Ромчик. Бавити непосидюче хлоп’я допомагали бабусі та дідусі. Інколи заклопотаних батьків виручали навіть сусіди.

Отримавши диплом, Галина Мирославівна також приєдналася до колективу комбайнового заводу. Почала працювати інженером-конструктором у тому ж відділі, що й чоловік. Романівим виділили кімнату в гуртожитку на вул. Паустовського (тепер Дениса Лукіяновича). А влітку 1984-го сім'я стала ще більшою — лелека приніс їм доньку Зоряну.

Поєднувати роботу та виховання малечі було складно, але зі всіма клопотами Романіви справлялися разом. У їхній оселі ніколи не було поділу на чоловічу й жіночу роботу. Роман Іванович часто відвозив дітей у садочок і ввечері забирав додому, міг приготувати їжу, прав і прасував одяг... Він завжди знаходив можливість розповісти дітям казку, розпитати як їхні справи.

При тому й робота забирала у чоловіка немало часу. На комбайновому за якихось п'ять років він здобув досвід на кількох посадах. З інженера-конструктора його перевели на в.о. начальника бюро.

Почалися непрості 1990-ті. Романівим, як і більшості родин, довелось адаптовуватися до нових викликів. Підростали діти, часто хворіли, негараздів побільшало. Галина Мирославівна підшукала роботу зі зручнішим графіком і працевлаштувалася в КП «Тернопільміськтеплокомуненерго». Трудилася інженеркою у виробничому відділі.

А у Романа Івановича щораз змінювалися посадові обов'язки. У 1993 рік чоловіка призначили заступником головного енергетика об’єднання. Відповідальності було чимало, а от грошей — обмаль. Зарплату на заводі майже перестали виплачувати. Дружина просила Романа Івановича задуматися над зміною роботи. Адже діти ростуть, їх треба взувати, одягати, вчити. І епоха праці Романа Романіва на комбайновому добігла кінця.

***

У вересні того ж 1993 року доля скерувала Романа Івановича у сферу житлово-комунального господарства, яке забезпечує повноцінне життя міста. Чоловік обійняв посаду інженера виробничого відділу управління ЖКГ Тернопільської міської ради. Розсудливий, вдумливий та уважний Роман Романів зарекомендував себе якнайкраще і вже через рік його призначили заступником начальника УЖКГ.

Але головна місія чекала на пана Романа попереду. В останні дні 1998-го Романові Івановичу запропонували місце головного інженера «Тернопільводоканалу». Тернопіль готувався до зимових свят, а Роман Романів роздумував над серйозною пропозицією. Адже, погодьтеся, дбати про повноцінне забезпечення міста водою, відведення й очищення стоків — завдання не з найпростіших. А ще ж слід піклуватися про технічно-матеріальне забезпечення підприємства, безпеку праці понад пів тисячі фахівців і робітників... Стільки обов'язків і недріб’язкової відповідальності! Втім інтуїція підказувала Роману Івановичу — це, мабуть, головна справа його життя. Він впорається з усім, працюватиме гідно та чесно і докладеться до формування доброго іміджу «Тернопільводоканалу».

Новий 1999 рік Роман Романів зустрів на новій посаді. Чи не найбільше цьому раділа дружина, адже вже більше року вона також працювала у водоканалі – інженером абонентного відділу. А тепер вони з чоловіком трудитимуться поруч, як колись зовсім юними на комбайновому заводі...

***

Робота у «Тернопільводоканалі» стала для Романа Івановича всім. Головний інженер вирізнявся суворістю, педантичністю та прискіпливістю — до себе і до колег. Ретельно контролював усе: від технологічних процесів — до ліквідації аварій на вулицях міста. Коли не було термінових завдань, пішки вивчав місця проходження каналізаційних і водопровідних мереж.

Лідія Сумцова, яка на той час обіймала посаду начальниці виробничого відділу, пригадує: співробітникам нерідко здавалося, що пан Роман пропадає на підприємстві по 26 годин на добу.

Ненаситна робота не закінчувалася навіть у вихідні. А коли траплялася якась велика халепа, головний інженер завжди був поруч з робітниками, біля котловану. Не раз пізнього вечора навідувався додому й просив дружину: «Галю, прошу, звари картоплю, відкрий тушківку і приготуй кави. Там хлопці в полях померзли».

Траплялось й таке, що ризикував власним життям. Наприклад, коли сталася аварія на каналізаційному колекторі й попри небезпеку обвалу ґрунту довелось працювати не екскаватором, тільки вручну. А ліквідувати пошкодження треба було у стислі терміни, бо місто могло залишитися без води та працюючої каналізації. Романів спустився у глибоченну яму разом зі слюсарем, аби згладити напругу, яка повисла в повітрі. Так само залишився поряд із електрогазозварником, який лагодив трубу, що проходила по дні річки.

Пан Роман був чесним та справедливим — і цього ж вимагав від підлеглих.

Начальниця відділу водопровідних мереж Ганна Загородна познайомилася з Романом Івановичем ще коли він працював в УЖКГ. Пані Ганна принесла фахівцю звітну документацію. Романів помітив неточність, якою злегковажили водоканалівці, і одразу наголосив: «На перший раз прощаю вам! Але хай надалі між нами не буде і найменшого обману ні в паперах, ні у розмовах»!

Відтоді у діловому спілкуванні між Романом Івановичем і Ганною Чеславівною панувала абсолютна відвертість.

«Бувало траплялися помилки, я в роботі щось сотворила недобре. Та перед головним інженером огріхів не затаювала, — розповідає Ганна Чеславівна. — Так, Роман Іванович міг підвищити голос, насварити, але за діло. Щоб кричав на когось знічев'я — ніколи. Коли ж виникала якась проблема, то все обговорював зі мною, пояснював, а не скаржився поспіхом директору».

Згадуючи головного інженера, Ганна Чеславівна не стримує сліз. Каже, попри запальний характер чоловік стояв за водоканалівців горою. Не вивищувався, не хизувався досвідом і знаннями, а навпаки заспокоював, підбадьорював.

«Неодноразово в мене виникали непрості аварії, пошкодження труб. Деколи з хлопцями трудимося над проблемою — і все мимо, – розповідає пані Ганна. – Коли руки вже опускалися, телефонувала головному інженерові: «Романе Івановичу, приїдьте, допоможіть». Тільки-но Романів пообіцяє прибути, як Фортуна повертається до нас обличчям і все йде, як по маслу. Мабуть, то мене стимулювала його потужна підтримка».

Про емоційного, але справедливого головного інженера згадує ще одна його колега — начальниця абонентного відділу Тетяна Бакулінська.

«Роман Іванович був доброю, щирою та відвертою людиною. Мав свої моральні принципи. А ще завжди тримав дисципліну. Знав, що мають бути виконані всі доручення. Але як від нас вимагав — так і сам працював, — розповідає Тетяна Володимирівна. — Вирізнявся Роман Іванович і пунктуальністю. От просиш в нього машину на 15 хвилин — значить рівно за 15 хвилин тобі треба з робочого завдання вернутися. Колись прибула на дві хвильки пізніше, то головний інженер дорікнув спізненням. Я пожартувала, що наступного разу ще з двору у вікно кричатиму про прибуття. Бо поки від воріт до кабінету дійду, то якраз пару хвилин згаю».

Але після короткочасних суперечок Роман Романів швидко заспокоювався. Про гнів чи якісь тривалі образи не могло бути й мови.

Якось у перші тижні роботи у водоканалі юна диспетчерка Марія Швагла (тепер інженер відділу водопровідних мереж) вчасно не зорієнтувалася й допустила плутанину з вулицями, де тривали ремонтні роботи. Згарячу Роман Іванович вичитав дівчині цілу тираду і довів її до сліз. Але невдовзі охолонув і визнав, що був занадто різким. А щоб трохи загладити свою провину, пригостив недосвідчену диспетчерку морозивом.

Також Роман Іванович вирізнявся побожністю. У великі свята старався не планувати масштабних робіт. Якщо празник припадав на будень, то приходив у водоканал у білій сорочці чи вишиванці. Водночас мав і нетипову для вірянина слабкість — був забобонним. Наприклад, не розпочинав важливі справи у понеділок.

Що ж до робочого графіка, то приступати до праці Романів любив раннього ранку. Приходив у водоканал, з'ясовував у диспетчера поточну ситуацію на мережах, роздавав підлеглим завдання й одразу брався за свої. Зате завершував робочий день вчасно і якщо не виникало позапланових справ чи складних аварій, не засиджувався на роботі допізна.

***

Почалися 2000-ті роки. «Тернопільводоканал» очолив новий директор Володимир Кузьма.

Володимир Антонович добре пам’ятає свою першу зустріч із головним інженером.

«Мене провели у невеличкий кабінет. Він був настільки задимленим, що самого головного інженера, завзятого курця, годі було розгледіти. Здавалося, щоб побачити Романа Івановича, треба рукою відгорнути ту густу димову завісу», — ділиться спогадом очільник КП «Тернопільводоканал».

Фахівці одразу порозумілися та швидко спрацювалися. Роман Іванович з ентузіазмом ділився із молодим очільником своїми знаннями, розкривав усі нюанси водопровідно-каналізаційної галузі, став для нього провідником у цю професійну сферу. Водночас той період був для Романіва доволі складним, адже директор лише набирався досвіду і за вирішення переважної більшості технічних питань відповідав головний інженер.

За словами Володимира Антоновича, авторитет головного інженера на підприємстві був непохитним.

«Роман Іванович був авторитарним керівником, нерідко навіть упертим. Жартома говорив, що у водоканалі діє закон тумбу-лумбу. Пояснював підлеглим, мовляв, перший пункт цього закону гласить, що начальник завжди правий. А якщо ти вважаєш, що начальник неправий, то звірся із попереднім пунктом. Тобто, сперечатися чи ділитися припущеннями із головним інженером було прийнятно, але ухвалення рішення відбувалося саме на основі вказівок Романа Івановича, — пояснює Володимир Кузьма. — Водночас головний інженер був відданим патріотом підприємства. І його принциповість торкалася тих речей, які могли негативно відобразитися на роботі чи іміджі водоканалу».

Такий стиль керівництва призвів не лише до високого рівня поваги Романа Івановича в колективі, а й навіть до певного остраху перед ним серед співробітників. Інколи підлеглі побоювалися головного інженера більше, ніж директора водоканалу.

Якось Володимир Кузьма прибув оглянути хід аварійно-ремонтних робіт на водогоні. Уже темніло. Керівник підійшов до колодязя й, не помітивши ями, необачно у неї впав. Працівники збіглися на допомогу директорові.

«Але особливо мені запам'яталося не саме падіння, а перша фраза робітників, які кинулися допомагати. Люди не питали що трапилося чи як себе почуваю. Натомість попросили злякано: «Тільки не кажіть Роману Івановичу!» — з усмішкою згадує про пригоду Володимир Антонович.

Вже в середині 2000-х справи на підприємстві йшли краще, вдалося вирішити частину задавнених проблем водоканалу. Стало легше з бюджетами, закупівлею матеріалів і обладнання. На «Тернопільводоканалі» стартувала цифровізація, працівники помаленьку освоювали комп’ютери. Роман Іванович теж з радістю вникав в новітні технології, освоював їх. У зрілому віці без труднощів користувався сучасним ноутбуком.

***

Утім щоденні хвилювання головного інженера не минули безслідно, почало дошкуляти серце. А у 2005 році чоловік переніс інфаркт. Тоді життя йому певною мірою врятував друг і колега Любомир Калиняк (сьогодні — начальник відділу обслуговування вузлів обліку).

«Пам'ятаю той день. До мене зранку зателефонував Роман Іванович, поскаржився на погане самопочуття й попросив замінити на нараді, — зітхає Любомир Ігорович. — Я погодився, але сказав, що мені теж недобре. Запропонував в обід разом навідатися до кардіолога. Перед візитом в лікарню Романіва ще довелось умовляти і переконувати. Дуже вже не хотів звертатись до медиків».

Перед входом у медзаклад чоловіки затягнулися цигарками. Для Романа Івановича цей перекур став останнім, адже з того дня про згубну звичку Романіву довелося забути назавжди. Після кардіограми лікарі ошелешили його звісткою про інфаркт. Головного інженера госпіталізували в реанімаційне відділення.

Медицина тоді була не настільки прогресивною, як зараз. Тому на операцію з шунтування судин серця Роману Івановичу довелося їхати до Києва. А в столиці його всюди супроводжувала не лише кохана дружина, але й надійний товариш Любомир Калиняк. Бо справжня дружба пізнається в біді.

***

Важка хвороба змусила пана Романа трохи сповільнити темп життя. Романіви саме побудувалися в Байківцях і тиша та мальовнича сільська природа лікували серце головного інженера.

«Галю, мені так тут добре. Як у раю», — ділився з дружиною, примостившись у затінку.

На дозвіллі пан Роман полюбляв розгадувати кросворди і читати книжки. Найбільше його цікавила історична література та детективи. Зібрав чималу бібліотеку. За книжку ще в молодості міг останні гроші віддати, пригадує Галина Романів.

«Пам’ятаю, народився малий і чоловік збирався нас провідати. Мама дала йому трохи грошей, бо зі стипендії вже нічого не залишилося. Але чекаючи на автобус, Роман заглянув у книгарню. І що думаєте? Розтратив ту суму на літературу. Купив одразу три книжки, і то з дорожчих. Чи злилась я? Ні! Добре знала, як мій Роман любить читати», – сміється пані Галина.

Але найбільше вільного часу Роман Іванович завжди приділяв найближчим. Дуже любив дружину, дітей. Безмежно тішився народженню онуків. Син Роман із невісткою Надією подарували батькам Катрусю та Романа молодшого. А в сім'ї доньки Зоряни та зятя Володимира з’явилися Назарчик та Артур. Роман Іванович гордився їхніми досягненнями і з трепетом розповідав колегам про успіхи найдорожчих...

… Незважаючи на перенесений інфаркт, Роман Романів і далі багато сил віддавав водоканалу. Коли Володимир Антонович запропонував модернізувати підприємство за кошти Світового банку, орієнтуючись на досвід європейських країн, головний інженер радо підтримав таку ініціативу.

А завдяки реалізації масштабних проєктів Романів здобув ще одне хобі – подорожі.

«Мандрівки страшенно захопили Романа. За кілька років він відвідав Німеччину, Польщу, Латвію, Литву, Бельгію, Італію, Угорщину, Швецію, – зазначає Галина Мирославівна. –Бувало повернеться чоловік додому посеред ночі щасливий, натхнений, сповнений енергії, вражень – і розповідає що вдалося побачити у світах»…

Роман Іванович мав ще багато туристичних мрій і планів, тому під час коронавірусної пандемії без вагань виробив новий закордонний паспорт. Ніхто й гадки не мав, що скористатися цим документом головний інженер вже не зможе.

***

Здоров’я Романа Романіва підірвав підступний ковід. Оговтатися після недуги пан Роман так і не зміг. Ще на початку літа пропадав на підприємстві, а ближче до осені самопочуття почало погіршуватися й вклало у лікарняне ліжко. Серце головного інженера «Тернопільводоканалу» зупинилося 3 вересня 2021 року.

Колеги не могли повірити у важку новину. Вони до останнього сподівалися побачити Романа Івановича на улюбленій роботі. Непросто було і рідним Романа Романіва, особливо дружині Галині. Подружжя прожило душа у душу сорок років.

«Роман був добрим, щедрим, завжди намагався усім допомогти. Коли хворіли рідні чи навіть знайомі, завжди підтримував словом та копійкою. І мені ніколи нічого не пожалів. Коли ще жили в гуртожитку, придбав в день народження великий букет квітів. З грошима у нас тоді було скрутно, діти часто нездужали. Ми б за ту суму, мабуть, тиждень жили. Ох, як же я сварилася з чоловіком, – пригадує пані Галина. – Та конфлікти у нас виникали нечасто. Я завжди намагалася миритися першою, бо нащо гніватися кілька днів, якщо можна забути про суперечку вже зараз?»

Навіть із засвітів Роман Іванович не міг допустити, щоб кохана дружина плакала та хвилювалася. Прийшов до неї уві сні, обійняв, поцілував і заспокоїв: «Я не мертвий, Галинко, я живий. І весь час з тобою». А потім ще не раз снився колегам, просив, щоб допомогли Галі з дрібними ремонтами. Адже за життя тими обов’язками переймався тільки він. І як тут не повірити у справжнє кохання та містику?..

Сьогодні пані Галину підтримує найбільше багатство, яке подружжя Романівів нажило у шлюбі – велика та дружня родина. Онуки виросли, вже студенти. Хлопці, як і дідусь, тяжіють до математики. А Катя вчиться на журналістиці.

Всі Романіви часто збираються у вихідні і обов’язково на великі свята, мають власні домашні традиції. Коли ж виникає якась проблема, гуртом міркують, як би її вирішив їхній батько й дідусь. І твердо переконані: із небес він оберігає їх від усіх небезпек.