Тетяна ФАРМЕГА: «Першою сильною емоцією на новому робочому місці був страх»
Багато років Тетяна Фармега дбає про те, щоб у «Тернопільводоканалі» не виникало надзвичайних ситуацій, аварій, нещасних випадків. Знайомимо вас із інженеркою оперативно-рятувальної служби цивільного захисту підприємства. Cпогади Тетяни Михайлівни — не лише про самодисципліну, сумлінність в роботі і подолання власних страхів у новій професії. У цій історії багато відвертості щодо проживання болю втрати. І згадка про те, що навіть після найтемнішої довгої ночі обов’язково наступає світанок, наповнений світлом, теплом і любов'ю.
Отож вашій увазі — розповідь Тетяни Фармеги.
***
На КП «Тернопільводоканал» я прийшла 1995 року. Почала працювати розпорядницею робіт у відділі водопровідних насосних станцій (ВВНС). Відповідала за різноманітну документацію — дбала про списання матеріальних цінностей, ведення табелів, графіків робіт, стежила за обліком спецодягу. Отака у мене була паперова робота.
На той час посаду начальника відділу водопровідних насосних станцій обіймав мій батько Михайло Іванович Підперигора. Мені було дуже важливо не підвести тата, тому старалася не запізнюватися зранку, виконувати всі вказівки, не допускати помилок, щоб у вищого керівництва не виникало жодних зауважень.
Звісно, не завжди було легко поєднувати роботу і турботу про рідних. Адже я вже мала свою сім’ю: чоловіка Василя, донечку Наталю. Пізніше народився син Юрій. Коли Наталочка пішла до першого класу, то я часто забирала її зі школи в обідню перерву і приводила у водоканал. Я працювала, а вона тихенько сиділа за сусіднім столом і виконувала домашнє завдання. Донечка виросла на підприємстві і мабуть тому згодом повернулася сюди на роботу.
У 2007 році посада розпорядника робіт потрапила під скорочення. Але директор запропонував мені виконувати обов’язки інженерки оперативно-рятувальної служби цивільного захисту. Специфіка праці була для мене невідома, незвідана. Я наче пірнула з головою у вир гірської ріки. Тому першою моєю сильною емоцією на новому робочому місці був страх. А через кілька днів чесно собі зізналася, що найімовірніше напишу заяву на звільнення.
На мене звалилося багато посадових обов'язків. Якщо описати кількома словами, то в моїй роботі головне — попередити лихо, запобігти біді. Інженер оперативно-рятувальної служби цивільного захисту організовує роботи із запобігання виникненню надзвичайних ситуацій на потенційно небезпечних об'єктах підприємства та з ліквідації їх наслідків.
Та за кількома цими реченнями насправді ховається багато щоденного труду. Я розробляю основні плануючі документи з цивільного захисту. Контролюю проведення планових тренувань особового складу формувань цивільного захисту з відпрацюванням заходів рятування людей, практичної взаємодії в аварійній обстановці, способів та варіантних методів ліквідації аварій. Також взаємодію з усіма структурними підрозділами підприємства з питань пожежної безпеки, інженерного захисту об'єктів. Готую різноманітні звіти з питань цивільного захисту.
Одним словом, вистачає і роботи з різноманітними документами, і взаємодії з багатьма спеціалістами, зокрема рятувальниками.
Та повернемось до спогадів про моє занурення у новий фах. Спочатку мені було дуже лячно. Страх пробирав навіть від того, що доводилося працювати у чоловічому колективі. Адже більшість фахівців Державної служби України з надзвичайних ситуацій — представники сильної статі, всі при пагонах, серйозні військові. І тут — я молода тендітна жінка, якій треба відвідувати спільні багатолюдні заходи. Пригадую свою першу участь у великій нараді в головному управлінні ДСНС у Тернопільській області. Відкриваю двері зали і бачу, що всі присутні — чоловіки у формі. Знічена йду проходом, а мене супроводжує кілька десятків поглядів. Мені тоді здавалося, що всі дивляться на мене з єдиною думкою «Що та жінка тут робить?!»
Хочу подякувати тодішньому очільнику управління Надзвичайних ситуацій м. Тернопіль Івану Васильовичу Ковалю, вже, на жаль, покійному. Він умів вгамовувати мої страхи. Завжди заспокоював кількома фразами: «Не переживай! Все буде добре. Головне вірити, що освоїш нові знання». Так воно й сталося.
Пам'ятаю свій перший рік на посаді інженерки оперативно-рятувальної служби цивільного захисту. Для водоканалівців треба було провести практичні заняття з цивільного захисту. Не зовсім й уявляла, що це за захід і з чого треба почати. Сказали, що необхідно писати сценарій. Ну, гаразд, сіла, розібралася, все підготувала. А тут ще, мов на зло, у Тернополі якась профільна перевірка з Києва. Мені телефонують і кажуть: «Тетяно Михайлівно, ми прийдемо до вас у водоканал!». Відбули ми ті навчання, але як же я хвилювалася! Переживала, чи часом не осоромилася. Вже потім Іван Васильович мене переконав, що все пройшло добре. Наостанок жартома пообіцяв: «А ми тепер завжди з перевіряльниками будемо відвідувати «Тернопільводоканал».
***
2013 рік розділив моє життя на «до» і «після». Раптово помер чоловік Василь — і для мене в одну мить зникли всі кольори і звуки. Світ наче спорожнів. Я залишилася з двома дітьми. Тягар болю і втрати був непідйомний. Здавалося, ця чорна смуга не матиме кінця.
У той страшний період мене дуже підтримали колеги. Всі переймалися моїм станом. У перший тиждень після втрати мені щодня телефонувала начальниця абонентного відділу Тетяна Володимирівна Бакулінська, розмовляла зі мною, втішала, заспокоювала. Дружнє плече підставили працівники відділу водопровідних насосних станцій, хоч на той час я вже кілька років не працювала з ними пліч-о-пліч. Знаєте, коли я ще була в їхньому колективі, ми спільно розділяли всі радісні і сумні моменти. Як у великій сім’ї. І тоді, в період сліз і горювання, співробітники мені справді стали ще ріднішими, ще ближчими...
Навіть сьогодні я згадую небайдужість водоканалівців — і плачу від розчулення. Стільки отримала людського тепла, щирості!.. Їхні слова, дзвінки повернули мене до життя. Отямлювалася я помалу, а той чорнющий 2013-й пам'ятаю донині...
***
Але саме в той трагічний рік у колектив КП «Тернопільводоканал» потрапила і моя Наталя — донька обійняла посаду начальниці відділу матеріально-технічного постачання. На підприємстві сформувався наш невеликий сімейний підряд.
Наталя сиділа в кабінеті навпроти мене. Але часто навіть в обід ми не мали змоги перекинутись словом. Зате часто говорили про роботу вдома. Моя мати робила нам зауваження: «Слухайте, та у вас постійні розмови про водоканал. Може досить?». Але ж на підприємстві ми проводили значну частину дня. А тато, до слова, завжди наголошував, що до роботи інженеркою оперативно-рятувальної служби цивільного захисту я готувалася з дитинства. Адже школяркою я на відмінно складала іспити з військової підготовки, дуже влучно стріляла з гвинтівки, маю розряд в стрільбі. Ще й їздила на змагання міського та обласного рівня...
***
У водоканалі я зустріла свого майбутнього чоловіка. Уявляєте, його також прийняли на роботу того ж жахливого 2013 року. Спочатку Ігор Іванович Грицько був лише співробітником, начальником механічної майстерні, а згодом — очільником відділу каналізаційних насосних станцій (ВКНС). А зблизив нас спільний гіркий досвід... Ігор залишився вдівцем з двома синами-підлітками Володею та Віталиком.
Ми одружилися у 2019 році. Що я можу сказати? Нам важче було зійтися, ніж молодим людям. Уже мали сформовані характери, звички. В обох — дорослі діти. Боялися їх травмувати.
Наші діти виявилися мудрішими й розсудливішими, ніж ми. Вони розвіяли наші побоювання. Заспокоїли, пояснили, що все розуміють. І запевнили, що нам треба жити далі.
Отож тепер у мене велика-велика сім'я, четверо дітей. На великі свята обов'язково збираємося всі разом. Тішимось внуками. Володимир з дружиною виховують двох дітей — 14-літню доньку Настю і трирічного сина Даниїла. Володя воює, тому, на жаль, нечасто бачиться з рідними. Ми молимося за його швидке щасливе повернення. А у Наталі двоє діток — Давидові шість років, а Насті — три. Які ж вони активні, розумні, допитливі! Наше щастя!.
А ще ми разом бережемо пам'ять про наших покійних подругів. Ігор перед Великоднем прибирає на могилі Василя, я саджу квіти на місці поховання його дружини Надії. До речі, я також знайома з її матір'ю і вдячна, що вона тепло до мене ставиться. Також з Ігорем відвідуємо мого свекра. Люди нам дивуються, як ми так можемо, для чого це нам. Але життя важке і треба підтримувати один одного.
***
Головне моє захоплення — консервація. Разом з Ігорем щороку засаджуємо городи. Навідуємося у два села — моє і його. І коли отримуємо щедрий врожай, я роблю все, щоб овочі-фрукти не пропали. Це для мене принципово важливо. У розпал літа шукаю якісь цікаві рецепти і беруся за закрутки. Роблю запаси компотів, варення, квашу капусту, багато огірків, помідорів, консервую гриби. Не забуваю про соління й аджику. А окрема моя любов — до соусів. Вони по-особливому смакують узимку.
Наталя, оглядаючи в спеку мій кулінарний цех, жартує, що я якби могла, то порозпихала б по банках тонни городини. А подруга щороку перепитує, чи маю залізне здоров'я і сталеві нерви. Звісно, простоювати у душній кухні справді важко. Але я люблю цю справу і цим все сказано. Маю незрівнянне задоволення від споглядання готової продукції, рядів банок, виставлених у мій зріст. Дуже люблю роздавати закрутки, тішуся, коли люди куштують і насолоджуються. Кайфую від таких моментів — і все.
Раніше ще вишивала ікони, картини, сорочки. Та зараз з рукоділлям не складається: зір не той і часу не вистачає. Бо паралельно з основною посадою виконую й обов'язки скарбника первинної профспілкової організації «Тернопільводоканалу». Ця робота вимагає зосередженості, скрупульозності. Можливо хтось думає, що це дріб'язкове заняття, яке займає не більше 15 хвилин на день, але все набагато серйозніше. Доводиться дбати про звіти, заповнення всіх фінансових документів. Утім я рада допомагати людям у такий спосіб, проконсультувати. Тішуся, коли до мене заходять написати заяву на отримання матеріальної допомоги непрацюючі пенсіонери. Рада зустрічам з колегами і ветеранами підприємства, щирому спілкуванню.
***
Хто б міг подумати, що минуть роки і я вже не уявлятиму себе в іншій професійній сфері, окрім цивільного захисту? Я й сама не підозрювала, що так станеться.
Коли 2007 року прийшла на нову посаду, цивільний захист був занедбаний, забутий державою. Підприємству не виділяли коштів ні на будівництво укриттів, ні на закупівлю засобів індивідуального захисту. Наші працівники були не звиклі до практичного відпрацювання навичок, наприклад, не всі вміли одягати захисні костюми. Деякі люди навіть обурювалися: «Коли тебе, Тетяно Михайлівно, не було, то водоканалом не ходили ні пожежники, ні рятувальники, ні працівники СБУ. А відколи ти на цій роботі — вони весь час щось від нас вимагають». Але з часом усі звикли і до своїх обов'язків, і до регулярних практичних навчань. А якщо перевіряльники захочуть приїхати й подивитись, то мені вже не страшно. Не вважаю такі ситуації екстремальними. Звикла.
Тепер в Україні війна — і цивільний захист в пріоритеті. Я ж так само роблю все можливе, аби водоканалівці залишалися у безпеці. Не хочу підводити ні колег, ні вище керівництво. На жаль, коштів і зараз не вистачає. Не можемо реалізувати все заплановане, але прагнемо до цього.
Кілька років тому на великій тематичній нараді в управлінні СБУ в Тернопільській області про наше підприємство відгукнулися добре — і це для мене стало своєрідною відзнакою багатолітньої праці. Так, я була там єдиною жінкою серед суворих чоловіків. Але тепер я від того не знічуюся та й всі фахівці вже знають мене на ім’я. Тому інколи, щоб розкрити власні здібності й стати сильнішим, слід просто йти назустріч своїм страхам. А ще треба завжди жити далі, навіть попри болюче минуле. Час не лікує, він лише затягує рани. Проте, як сказав Ремарк, у темні часи добре видно світлих людей. Саме це світло — єдине, що рятує з безодні відчаю. Тож варто щодня шукати його в оточенні, світити самим і ділитися світлом з тими, хто цього потребує...
