Володимир МАРІЙОВСЬКИЙ: «Моє діло шоферське — підвезти куди попросили»
Якщо ви колись у коридорах «Тернопільводоканалу» почуєте бадьорий голос, який наспівує українську пісню, будьте певні, що то відпочиває між дорученнями водій підприємства Володимир Марійовський. Чоловік працює у транспортному відділі вже більше 40 років, але легко може дати фору молодим колегам — завжди веселий, активний, доброзичливий.
Поспілкувалися з Володимиром Петровичем, аби вивідати секрет енергії та невиправного оптимізму.
— Пане Володимире, Ви — один із найдосвідченіших водіїв на підприємстві. Розкажіть більше про початок свого трудового шляху у водоканалі.
— На підприємство я працевлаштувався за рекомендацією знайомих 21-літнім молодиком. То був далекий 1982 рік, директорував Володимир Іванович Лащ. Попри юний вік я вже мав трохи досвіду. Професію водія отримав одразу після закінчення десятирічки — навчався на водійських курсах, де готували шоферів для збройних сил. Потім була служба в радянській армії. Коли «дембельнувся», повернувся додому в село Стара Брикуля (зараз — Хмелівка) на Теребовлянщині. Працював у місцевому колгоспі. Згодом вирішив шукати роботу в Тернополі. На підприємство прийшов уже одруженим: із коханою Оксаною повінчалися за кілька місяців до переїзду в місто.
Мій стаж у водоканалі — безперервний. Лише 2,5 роки відробив поза підприємством, у молодіжно-житловому кооперативі. Було таке об'єднання за Союзу. Коли ж отримав квартиру, то повернувся назад. Забрали мене за переведенням і так само я повернувся у транспортний відділ підприємства.
— Які завдання на Вас покладали на роботі упродовж чотирьох десятиліть у водоканалі?
— Спочатку я возив ремонтну бригаду за кермом ГАЗ 51 з номером 1909. Майстринею була Дарія Пахолок. Дарія Данилівна нарівні з чоловіками бралася за будь-яку працю: могла і в колодязь залізти, і воду перекрити, і пошкодження на каналізаційному колекторі усунути. Легко знаходила спільну мову з робочими, а коли була така необхідність, то за гострим словом до кишені не лізла. Мусила деколи дисциплінувати хлопців. Ремонтна бригада працювала на мережах у будь-який час доби, і в спеку, і в мороз. У холод працівники за можливості намагалися разом зі мною трохи зігрітися в машині. Адже «газони» були облаштовані «буржуйками».
Десь на перетині 1980-1990-х років мені доручили возити спеціалістів зі встановлення водомірних лічильників. Посаду майстрині обіймала Стефа Стефанівна Шведа. Царство Небесне її душі.
А згодом я пересів на вантажівку й курсував між Калушем і Тернополем. Робота була доволі небезпечна, бо доправляв з Івано-Франківщини балони, заповнені рідким хлором. На щастя, обійшлося без неприємних інцидентів.
Рідким хлором наші працівники знезаражували воду, яка мережею поступає з водозабору «Верхньо-Івачівський» на водопровідну насосну станцію №4. До слова, після повномасштабного вторгнення росії водоканалівці почали дезінфікувати водицю гіпохлоритом натрію, який видобувають із солі. Не в останню чергу таке рішення прийняли з міркувань безпеки під час воєнного стану.
— Знаю, що потім Ви почали працювати із керівним складом підприємства...
— 1998 року посаду головного інженера «Тернопільводоканалу» обійняв Роман Романів. Спочатку водієм Романа Івановича був мій колега, а потім тимчасово його обов'язки почав виконувати я. Але так трапилося, що нетривала підміна затягнулася на роки. Керманичем Романа Івановича я пробув зо два десятиліття аж до його відходу у вічність. Серце пана Романа зупинилося у 2021 році. Велика, неосяжна втрата для підприємства і громади! Адже фахівцем Роман Іванович був мудрим і вдумливим. Дуже розумний чоловік. Оббрехати його в тонкощах водопровідно-каналізаційної галузі було неможливо. Одним словом, знавець своєї справи. І що не менш важливо — порядна людина. У біді завжди простягав ближньому руку. Пам'ятаю, підтримав мене, коли хоронив своїх батьків. Допомагав не лише мені, а всім, хто підходив із просьбою. Роман Іванович був вихідцем із села, знав важку працю, розумів, які нелегкі ситуації трапляються у житті. І зайвий раз йому тих тонкощів не треба було пояснювати...
А тепер я виконую доручення наступника Романа Романіва — головного інженера Сергія Дзезика. Сергій Сергійович дуже вболіває за наше підприємство, віддає йому багато сил і енергії. Щодня живе роботою, проблемами «Тернопільводоканалу».
— Яким запам'яталося підприємство за часів радянщини, після здобуття Україною незалежності і що змінилося зараз?
— Як я тільки прийшов на роботу, то застав глибоку совдепію. Взагалі абзац! На мережах аварій виникала тьма-тьмуща. А з водою в місті ніхто не рахувався, бо коштувала копійки. Технічний парк водоканалу був скромним, пам'ятаю у 1980-х були машини ГАЗ 51, ГАЗ 52, ГАЗ 53. При нагоді хочу згадати добрим словом уже покійного дядю Мішу, слюсаря-моториста Михайла Довганя. У перші мої роки у водоканалі вникнути в специфіку тої техніки мені помагав саме він...
У 1990-х роках наступила справжня бідося. Зарплати (і так незавидні) грошима майже не виплачували, працівникам платили борошном, цукром, паштетами. Як ми виживали? А кого то цікавило, наше виживання?.. Але люди якось викручувалися. Зрештою, тоді нас хоча б не бомбили...
За директора Володимира Кузьми у водоканалі вже почалося прояснення. Справді, прояснився нам світ. Затримок зарплати нема. Відколи почали поступову заміну зношених чавунних труб на поліетиленові, зменшилася кількість аварійних ситуацій.
Обличчя в підприємства вже європейське. Та досить лише пройтися нашим адмінкорпусом, подивитися на каналізаційні насосні станції, водопровідні насосні станції. Це тобі вже не Союз нерушимих республік. Одним словом, небо і земля!
Пригадую, як оновлювався і наш транспортний відділ, закуповували нову техніку. Все те російське лахміття списали. У нас на підприємстві запровадили концепцію відмови від техніки, виготовленої в країні ворога. Зараз маємо сучасні машини — і екскаватори, і спецтехніку, й аварійки. У транспортному відділі облаштовані побутові приміщення для водіїв, є душова, місце для прийому їжі, пральня.
— Що можете сказати про свою працю з висоти досвіду?
— Мені ця робота подобається! Якби не подобалася, я б стільки не відпрацював і не співав би пісень під час перепочинку (сміється). Водійський фах для мене легкий, не можу сказати, що виникали якісь складнощі. Моє діло шоферське — підвезти куди попросили. Ще можу якісь інструменти подати, обладнання принести з машини.
Подобаються люди, які працюють у «Тернопільводоканалі». З колегами завжди добре спілкувався. Серйозних конфліктів, сварок не траплялося. Навпаки намагаємося виручати один одного в скрутних моментах. Мене дуже тішить, що наш колектив дружній.
Усім водоканалом жертвуємо посильні суми грошей на підтримку армії. Кошти спрямовуємо на закриття потреб захисників-співробітників, родичів колег, які у війську. У такий спосіб підприємство допомогло і моєму племіннику-воїну. До речі, загалом участь у бойових діях з початку великої війни брали майже 30 працівників «Тернопільводоканалу», зокрема і фахівці з транспортного відділу.
На жаль, за три роки великої війни отримували сумні звістки. Після тривалого лікування наслідків фронтового поранення зупинилося серце оператора на хлораторних установках відділу водопровідних насосних станцій Володимира Глюза. Безвісти зник на фронті водій Іван Субтельний. Ми дуже хвилюємося за долю нашого світлого і доброго Іванка, віримо в диво...
Ну, відверто скажу вам: я фанат «Тернопільводоканалу». Навіть з містянами сперечаюся щодо тих популярних водоматів. Не раз запитую: «А ви даєте на аналіз ту куповану воду? Ні? А чому тоді гидуєте водопровідною? Та ж у водоканалі два рази на добу беруть проби води і перевіряють її безпечність!». Так, так, я агітую за те, щоб вживати воду з-під крану. Сам п’ю її все життя, біля водоматів не вистоюю. І як бачите — нічого мені не бракує. Ні солі не відкладаються, ні камінці не утворюються! (сміється).
— Чи правда, що у водоканалі вже є ціла династія Марійовських?
— Аякже! У «Тернопільводоканалі» багато років працювала моя дружина Оксана. Трудилася контролеркою абонентного відділу, але звільнилася через хворобу матері. Зараз на пенсії, проживає у селі.
Коридорами підприємства в дитинстві бігав син Андрій, дорослішав у цих стінах. Андрій здобув економічну освіту, але в якийсь час, мабуть, дали про себе знати батьківські гени і його потягнуло до водійського фаху. Тепер, як і я, працює водоканалівським водієм. А невісточка Галя — бухгалтерка абонентного відділу нашого підприємства.
А ось онука прагне реалізуватися в іншій професійній сфері. Соломійка — студентка ТНПУ ім. В. Гнатюка, навчається на психолога-логопеда. Захоплюється випічкою, кондитерською справою.
— Володимире Петровичу, насамкінець зізнайтеся звідки черпаєте оптимізм і що підтримує Ваш хороший настрій?
— Я все життя з веселим характером. Таким народився. Якщо ходити світом, понуривши голову, то що це дасть? Ні мені, ні людям з журби легше не буде. Нічого не зміниться, якщо заламати руки і плакати, голосити... До чого можу докласти сил, те роблю, решта покладаю на Божу волю. А сум користі не дає. Якби наші воїни на фронті опустили руки і впали у відчай, то вже б москаль поміж нас був. А вони не опускають, продовжують боротьбу. То й ми мусимо триматися і їм помагати...
