Комунальне підприємство "Тернопільводоканал"

На двох у них — син, донька, четверо онуків і майже 70 років трудового стажу у «Тернопільводоканалі». Про легендарне подружжя Тимочків на нашому підприємстві знає кожен працівник. Михайло Юрійович на посаді майстра вніс свою лепту у будівництво Верхньо-Івачівського водозабору. А Дарія Миколаївна, виконуючи обов'язки машиністки, піклувалася про належну роботу насосів водопровідної насосної станції.

Тимочки — направду багаті люди. Мають свої секрети щасливого півстолітнього шлюбу, купаються у родинному теплі, пишаються внуками, особливо — Миколою та Андрієм, які продовжують династію у «Тернопільводоканалі». І щедро діляться своїм професійним досвідом зі всіма охочими. Ближче познайомитися з Михайлом Юрійовичем і Дарією Миколаївною можете й ви.

***

З попередніх розповідей про становлення водоканалу ви вже знаєте, що на початку 1970-х років Тернопіль стрімко розростався. Місто ставало галасливішим, з'являлися нові вулиці й багатоповерхівки. На дорогах більшало транспорту. Швидкими темпами розбудовували і промисловість. Отож потреба в обсягах водопостачання громади зростала. Потужностей водозабору Тернопільського вже не вистачало, тому було вирішено спорудити ще один, у приміському селі Верхній Івачів.

До масштабного будівництва залучили одразу кілька профільних організацій. А труби від водозабору в місто почала прокладати організація «Львівфундаментспецбуд». На виїзді з села облаштували майданчик, де спеціалісти робили ізоляцію труб. Зварювальники зварювали своєрідні «батоги» по дві труби в купі, згодом машиною відвозили на потрібну ділянку і прокладали трубопровід до станції третього підйому. На той час Михайло Тимочко працював у цій організації електриком. Мешкав, до слова, у тому ж Верхньому Івачеві. Молодий чоловік саме задумувався про зміну роботи на перспективнішу. Адже піклувався про добробут сім’ї: дружини Дарії і чотирирічної доньки Люди.

За спеціальністю Михайло Тимочко — технік-електрик, закінчив технікум в Бережанах. Знання про електрообладнання розширив в армії, адже служив у ракетних військах електромеханіком-дизелістом. Пригадує, коли лунала бойова тривога, то в облаштованій для навчань кабіні мав якнайшвидше повмикати необхідні механізми. Отож за 3,5 роки солдатства відточив навички до автоматизму.

Роботи парубок не боявся ніколи. Спершу пішов працювати майстром з ремонту високовольтних повітряних ліній у Великому Глибочку. Згодом влаштувався у вже згаданий «Львівфундаментспецбуд» (платили там удвічі більше). І якраз під час прокладання труб до водопровідної станції третього підйому молодого чоловіка зацікавила специфіка водоканалу. Наважився поспілкуватися із керівництвом підприємства — і став частиною великого колективу. Надворі був липень 1975 року.

Спогади про той день Михайло Тимочко зберігає в пам'яті і сьогодні.

«На роботу мене прийняв директор Амельчаков — низький сивий чоловік, дуже добрий і водночас дуже строгий. Постановив так: «Поки будуємо водопровідну насосну станцію, тимчасово працюватимете на каналізаційних очисних спорудах майстром механічних майстерень. А згодом будете майстром уже на водозаборі». Я фактично весь час був в Івачеві і контролював хід будівництва. День у день звітував Амельчакову скільки людей трудилося, яка техніка працювала», — каже Михайло Юрійович.

Адже хоч офіційно спорудити водозабір зобов’язали комбайновий завод, проте найбільш зацікавленим в якості робіт, успіху будівництва був водоканал.

Лідія Сумцова, яка на той час обіймала посаду старшого інженера виробничого відділу «Тернопільводоканалу» і відповідала за реалізацію проєкту, наголошує, що Михайло Тимочко був її правою рукою. Чоловік самотужки заглиблювався в усі тонкощі будівництва та експлуатації обладнання. Старанний, вдумливий, із феноменальним розумом міг підмінити майстра, енергетика, механіка. Окрім цього, вмів доречно щось підказатиколегам, дати добру пораду.

Згодом на роботу на водозабір прийняли ще двох чоловіків. За потреби вони підсобляли будівельникам, а після введення в експлуатацію насосної станції виконували вже свої безпосередні обов'язки — електрика та машиніста насосних установок.

***

Як же відбувалося народження найбільшого водозабору Тернопільщини? Михайло Тимочко згадує, що облаштовувати його почали посеред голого поля.

«Коли влітку 1975-го я прийшов на роботу у водоканал, то свердловини вже були пробурені та відкачані. Знаю, за те питання взялись львів’яни. Також була підведена водопровідна мережа з водопровідної станції третього підйому. А під фундамент водопровідної насосної станції в Івачеві тільки котлован викопали», — зазначає пан Михайло.

За словами Михайла Юрійовича, насосну будували зо п’ять підприємств. Фахівці споруджували службове приміщення, резервуари, облаштували електричну підстанцію, тягнули високовольтну лінію...

Водопровідну насосну станцію у Верхньому Івачеві ввели в експлуатацію 1976 року. Облаштували й навколишню територію — там з’явилася огорожа, «Зеленбуд» висадив дерева. На об'єкті позмінно запрацювало близько 12 осіб — електрики та машиністи насосних установок. Занурився у нову для себе сферу і Михайло Тимочко. Хоч ця діяльність стала для чоловіка своєрідним викликом.

«Я мав на меті навчитися добре розбиратися у насосах. Бо ж відповідних дипломів не мав, інститутів не закінчував. Але помаленьку давав собі раду, здобував досвід і ділився ним із колегами», — зазначає співрозмовник.

У кожну свою зміну Михайло Тимочко сумлінно контролював роботу усіх систем і механізмів Верхньо-Івачівського водозабору, стежив, чи немає збоїв в електротехніці.

Майстер також уважно слідкував за функціонуванням свердловин і регулярно особисто навідувався до кожної. Нагляд за свердловинами, які розкидані на 1,5 км одна від одної, вимагав чимало часу й фізичної витривалості. Взимку Михайло Юрійович долав відстань пішки, а у теплу пору року виручав велосипед. Лише в 1990-х фахівцю виділили мотоцикл. А мобільний телефон з'явився іще пізніше.

«На кожній свердловині розташовувалося службове приміщення з трубою і насосом, а при ньому – електрична підстанція. У нас було трижильне заживлення свердловин. І якщо десь «стрельнув» кабель, ми з електромонтером бігли до найближчого стаціонарного телефону, аби викликати своїх колег. Відтак приїжджала аварійна бригада й розпочинала ремонтні роботи», – розповідає Михайло Юрійович.

Бувало, аварії траплялися і в нічний час. Тож співробітники не раз прибігали за майстром і о другій ночі. Добре, що від обійстя Тимочків рукою подати до водозабору.

«Юрійовичу, треба глянути на крайню свердловину під Глядками», — кидали робітники ще з порога. Тоді чоловік одразу спішив до ровера.

***

У 1982 році до колективу водоканалу долучилася й дружина Михайла Юрійовича Дарія Миколаївна. Жінку прийняли машиністкою насосних установок на ту ж водопровідну насосну станцію у Верхньому Івачеві.

Роботу їй випадково запропонував тодішній головний інженер Григорій Степанович Гичка. Ця пропозиція, пригадує пані Дарія, стала для неї дуже доречною.

«У нашій сім'ї якраз був нелегкий етап. Я розривалася між малими дітьми (молодшому Богдану виповнилося лише п'ять років), господаркою і роботою на комбайновому заводі. Ще й добиратися з роботи до Верхнього Івачева було довго і не з руки, — каже Дарія Миколаївна. — Якоїсь днини ледве сунула додому в ожеледицю, коли раптом поруч зупинилася машина і головний інженер запропонувала підвезти до хати. Слово за словом розговорилися. Почувши як мені скрутно, Григорій Степанович сказав, що на насосній є вакансії машиніста та прибиральниці і він може допомогти з працевлаштуванням. А мені, правду кажучи, було неважливо що робити. Аби лише ближче до дому. Тож наступного ж дня поїхала в адмінкорпус водоканалу».

Спершу Дарію Миколаївну поставили на зміну разом з електриком Володимиром Гирієм. Згодом працювала з Володимиром Дублянком, потім — із електриками Богданом Мручком та Михайлом Трачом. Жінка контролювала роботу насосів, а про проблеми з обладнанням повідомляла диспетчеру. Роботу, зізнається, свою дуже любила — попри страшенний шум насосів і холод на робочому місці взимку. То вже у 2000-х умови праці водоканалівців змінилися, зросли зарплати. Зробили ремонт і в приміщенні насосної. А Дарія Миколаївна — любителька чистоти і краси завжди дбала, щоб на робочому місці було прибрано, гарно. Роками піклувалася і про різнобарвний квітник біля насосної.

Сьогодні спогади про працю у водоканалі викликають у жінки радість. Каже, оточували її добрі та щирі люди.

«Начальство для мене було золоте. Як тільки прийшла на роботу, то начальником відділу водопровідних насосних станцій був Ростислав Адамович Байлюк. Строгий чоловік, ми його побоювалися. Згодом на цій посаді працював Остап Семенович Водовіз — добра і світла душа. Царство йому Небесне», — зітхає Дарія Миколаївна.

А Михайло Юрійович за більш ніж 30 років праці застав аж сім директорів водоканалу. Прийшов на підприємство за Володимира Івановича Лаща, потім в. о. директора був Григорій Степанович Гичка. Згодом водоканалом керував Володимир Воробець. Пізніше деякий час знову директорував Григорій Степанович Гичка. Відтак цю посаду обіймали Євгеній Франкович Цибуляк, Олег Миколайович Баран і Володимир Антонович Кузьма.

***

У середині 1980-х Верхньо-Івачівський водозабір реконструювали. Фахівці пробурили шість нових свердловин. Цього разу тим займалися представники якоїсь тернопільської організації. Також спеціалісти облаштували резервуар на 6000 м куб. З'явився і ще один водопровід — з залізобетонних труб діаметром 1000 мм (труба першого водопроводу виготовлена з металу і має діаметр 820 мм).

***

Михайло Тимочко пропрацював у «Тернопільводоканалі» 36 років, його дружина — 32. Кажуть, то був щасливий і світлий період, хоч попри роботу завжди чекало ще багато труду вдома: виховання дітей, городи, догляд за худобою.

«Ми молодими після зміни на водозаборі встигали обробити ще три гектари буряка. До 20.00 працювали, а тоді разом з Михайлом години зо три буряк сікли. Не раз голова профспілкового комітету Тетяна Володимирівна Бакулінська пропонувала нам путівку в Затоку, щоб оздоровитися. Все Таню з добром згадую. Але яке море? Хіба годен було відлучитися, коли на плечах така господарка? Та й навіть зараз ще тримаємо свиню, корову, качок, курей. Не можемо без роботи», — сміється Дарія Миколаївна.

Щоправда, тепер вільного часу в подружжя таки більше. Пан Михайло вийшов на заслужений відпочинок у травні 2011-го, пані Дарія — наприкінці 2014 року. Але династію Тимочків на КП «Тернопільводоканал» продовжив син Богдан на посаді машиніста насосних установок, а пізніше й онуки. Микола — контролер абонентного відділу, а Андрій, як і дідусь, трудиться майстром на Верхньо-Івачівському водозаборі. Тож з такою гідною зміною на «Тернопільводоканал» чекає процвітання та розвиток.