Григорій ГИЧКА: винятковий професіонал із великим серцем
Добрий, людяний і... рідкісний трудоголік. Так відгукуються водоканалівці про Григорія Гичку. Більше 25 років чоловік обіймав на «Тернопільводоканалі» посаду головного інженера. Не шкодував підприємству ні власних сил, ні нервів. І здавалося, навіть відпочивати не вмів. Із самісінького ранку приходив на роботу й шукав кирзові чоботи — аби розібратися з аваріями.
Життя Григорія Степановича обірвалося в січні 1998 року. Але кожна людина живе доти, доки її пам’ятають. Тому цією публікацією згадуємо легендарного головного інженера «Тернопільводоканалу».
З любов’ю і теплом розповідає про батька донька Григорія Гички, Тетяна Григорівна Гураль (Гичка). Григорій Степанович — родом з Житомирщини. Народився 1 січня 1935 року. Закінчив Київський будівельний інститут за спеціальністю «Водопостачання і водовідведення». У 1958 році молодого спеціаліста направили до Тернополя на роботу в будівельну організацію. Мешкав Григорій в гуртожитку на вул. Князя Острозького. Там і зустрів свою долю — майбутню дружину Євдокію.
«Маму навесні 1959-го скерували до Тернополя на переддипломну практику. Вона якраз завершувала навчання у Львівському технікумі газової промисловості. На противагу м'якому батькові мати була рішуча, дуже зібрана, напориста. За паспортом мала ім'я Євдокія, але колеги кликали її Оленою, Лєночкою», — каже пані Тетяна.
Через кілька тижнів після знайомства Григорій і Олена одружилися, за рік у них народилась донька. З часом молоде подружжя переїхало на вул. Маркіяна Шашкевича, у будинок навпроти водоканалу (тоді — виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства). До слова, обійняти посаду головного інженера Григорія Гичку запросили восени 1964 року. Та спершу чоловік хотів спасувати, бо побоювався такої відповідальності.
«Переконала його мати. Вона багато років пропрацювала в газовій інспекції, чимало часу проводила у відрядженнях, адже тоді якраз газифікували райони Тернопільщини. І дивлячись на метання тата, остудила його емоції різким словом: «Григорію, я приймаю газ в Бережанах і Козові та даю собі раду, а ти такий тямущий фахівець — і відмовляєшся від хорошої пропозиції?!» — розповідає Тетяна Григорівна.
Отак у жовтні 1964 року водоканал отримав нового головного інженера. Кожного ранку Григорій Степанович за хвилину-другу долав кількадесят метрів від квартири до будівлі підприємства й одним із перших приступав до роботи. Спершу заглядав до диспетчера і розпитував як минула ніч. Якщо серйозних проблем не виникало, то казав підлеглому заспокійливо: «Ще собі подрімай! А якщо щось, то я в кабінеті».
Коли ж траплялися аварії, то навідувався на ділянки мережі й контролював ремонтні роботи. Одягав кирзові чоботи — і до праці.
Лідія Сумцова прийшла у водоканал влітку 1972 року, працювала начальницею виробничого відділу. Пригадує, що головний інженер Гичка вражав мало не фанатичним відношенням до роботи. Чоловік днями пропадав на вулицях міста, ретельно стежив за усуненням аварій. А клопотів на мережах у ті часи було хоч греблю гати.
«Колись ми мали чіткі вказівки від управлінців... Якщо аварію не встигали ліквідувати за вісім годин, то головний інженер мусив класти партійний білет на стіл. А з'ясуванням обставин партійне керівництво себе не обтяжувало. Тому Гичка мав вічні переживання через аварійні ситуації, — наголошує Лідія Миколаївна. — А рідні Григорія Степановича вже змирилися з тим, що чоловіка і батька треба ділити з водоканалом».
Колеги добре спрацьовувалися з Григорієм Степановичем. У спілкуванні він був щирим, безпосереднім.
«Гичці зі мною було легко. Він одразу запропонував: «Давай так, Лідо. Вдень ти працюєш самостійно — продовжуєш створення і впорядкування документації стосовно майна та об'єктів водоканалу. А вечорами можеш мені щось важливе розказати». Отже, через шалену зайнятість Григорій Степанович мене у роботі не контролював, не обмежував. Спершу я навіть мала право підпису, як у головного інженера. Завжди ходила у різні інстанції, на збори, планерки, спілкувалася з геологами, архітекторами. Мала велику довіру Гички і намагалася її виправдовувати», — каже Лідія Миколаївна.
Не боялись запитувати поради у головного інженера і молоді спеціалісти. Начальниця абонентного відділу Тетяна Бакулінська прийшла у водоканал в середині 1980-х слюсарем КВІПа. За словами Тетяни Володимирівни, головний інженер запам'ятався їй доброю, спокійною людиною, лояльним керівником.
«У 1985-ому, коли пропрацювала лише два місяці, звільнився головний енергетик. І якраз потрібно було підготувати важливий звіт за останнє півріччя. Зобов'язали мене. Допоміг мені головний інженер Григорій Степанович. Він відправив до своєї дружини, яка на той час працювала в обласному управлінні ЖКГ. Олена Михайлівна все мені розказала, показала»... — пригадує Тетяна Бакулінська.
Начальниця відділу водопровідних насосних станцій Любов Зубчук у водоканалі з 1983 року. Потрапила на підприємство після закінчення навчання за розподілом. Любов Ярославівна досі пам'ятає, як Григорій Гичка допомагав їй, молодій спеціалістці, облаштовуватися на новому місці.
«Гичка — то найдобріша людина, яку я знала у водоканалі. Дуже добре пам'ятаю свою першу зустріч з Григорієм Степановичем — темноволосим чоловіком у сірому піджаку. Головний інженер на якомусь інтуїтивному рівні зразу викликав у мене довіру... У той день я повинна була поселитися у Тернополі і Гичка поїхав зі мною до готелю, залагодив усі формальності. Але в готелі я жила лише кілька днів — Григорій Степанович посприяв, аби мені виділили кімнату в гуртожитку. І так само допоміг мені машиною перевезти речі, хоч це, звісно, не входило в його обов'язки. Хіба не дивина? Головний інженер переймався клопотами вчорашньої студентки», — каже Любов Ярославівна.
Любов Зубчук розповідає: Григорій Гичка мав добре почуття гумору, а ще полюбляв поезію.
«Наскільки я знаю, під час навчання у виші Григорій Степанович цікавився поезією, разом із друзями відвідував літературні заходи. Якось студенти навіть зустрілися з Павлом Тичиною, — зазначає Любов Ярославівна. — На свята під час застіль Гичка міг декламувати вірші, а якось познайомив присутніх із маловідомою творчістю Тичини».
З усмішкою відгукується про Григорія Гичку і багатолітній водоканалівський водій Іван Даум. Іван Карлович каже, що Григорій Степанович був щиросердним. Коли траплявся якийсь казус, то ніколи не затаював образу на винуватця на місяці чи роки...
... Разом із батьком багато часу у водоканалі дитиною проводила й донька Григорія Степановича Тетяна Гураль (Гичка). Тепер жінка жартує, що вечорами, після «зміни» у дитсадку її бавили всі водоканалівці, особливо якщо мама була у відрядженні. Так само часто ходив до тата на роботу і її молодший на 12 років брат Руслан.
Тетяна Григорівна досі пам'ятає старе приміщення водоканалу на Медовій. Каже, будівля була довга, одноповерхова. У ній розміщувалися кабінети, майстерня. Пізніше поруч збудували адміністративний корпус. А на місці скверу Волонтерів пам'яті Віктора Гурняка працював завод.
Що цікаво, робота не давала спокою Григорію Гичці і вдома, у вихідні.
«Один із яскравих моїх спогадів — як у нашій квартирі тато схилився над хитромудрими кресленнями і пояснює мені, що на папері — елементи майбутнього фонтану «Кульбаба», — каже пані Тетяна. — Я мала розпитую його, як він той водограй виготовить. А тато розказує, як слід зварювати деякі частини конструкції і наголошує: «Але спочатку мені треба затвердити креслення в харківському інституті».
А якось, пригадує Тетяна Григорівна, батько «знайшов» собі роботу просто під час прогулянки.
«Походжали з татом парком. Аж раптом бачимо, що фонтан не працює. Батько відразу засукав рукави і наказав мені: «Таню, нікуди не йди, чекай отут!». А сам підняв люк — і до роботи. За кілька хвилин повернувся у забрудненому одязі, але щасливий. Бо ж фонтан таки «заграв», — сміється пані Тетяна.
Попри те, що дошкільням просиджувала у водоканалі чимало часу, Тетяна Григорівна переконана, що мала щасливе дитинство. Колектив на підприємстві був дуже дружнім, люди — простими, роботящими. І відпочивати не забували.
«Пам'ятаю, коли надходив сезон грибів, щовихідних організовували мандрівки до лісу. Якось батьки привезли стільки опеньків, що ними була завалена вся кухня. Ми всі разом ті гриби чистили до опівночі, — ділиться спогадами пані Тетяна. — Ще водоканалівці традиційно збиралися на роботі на Восьме березня чи в новорічну ніч. Пригадую, як я з батьками в актовій залі зустрічала Новий рік. Був невеликий концерт, частування... А потім я вже дрімала в кріслі у татовому кабінеті».
Ще однією розвагою для водоканалівських дітей було загальноміське свято зими. Різні атракції для дорослих і малечі організатори облаштовували на кризі тернопільського озера. На лід навіть приземлявся літак-кукурузник, який катав охочих тернополян.
Водоканалівці до епіцентру святкувань добиралися підводою, запряженою кіньми. У ті роки тварин тримали на території каналізаційних очисних споруд. Ох, і пам'ятними були ті поїздки для малюків: легкий дзвін бубонців, рипіння снігу, блискучі гриви коней...
«Але літа ми, дітвора, чекали не менше. Адже з настанням тепла водоканал облаштовував наметове містечко на березі моря в Іллічівську, а тепер Чорноморську на Одещині. Звісно, про вишуканий відпочинок не йшлося. На південь працівники приїжджали у вантажівці. Кожні два тижні зміна відпочивальників мінялася. Але враження були незабутніми», — каже пані Тетяна.
1974 року Григорія Гичку призначили виконуючим обов'язки очільника підприємства. Для нього нова посада стала важкою ношею. Григорій Степанович знав усі комунікації, був відмінним техніком, механіком. Та для того, аби комфортно почуватися у кріслі директора, йому бракувало твердості і впертості.
«Коли 1979-го року батько знову став головним інженером, то зітхнув з полегшенням, адже повернувся у свою стихію. М'який характер заважав йому у керівництві. Він не міг довго та наполегливо дискутувати у суперечках, доводити свою правоту, наскільки вирішення того чи іншого питання важливе для підприємства», — зауважує пані Тетяна.
Щоправда, й виконуючи обов'язки головного інженера, Григорій Степанович часто стресував і переживав. Наприклад, у 1980-х роках у Тернополі на Новий рік трапилася велика аварія — пів міста залишилося без водопостачання. Ох, і галас тоді здійняла місцева преса. Партійне керівництво не довго думаючи забрало в Гички партквиток.
Лідія Сумцова пригадує, аби обстояти ім’я головного інженера, об'єднався весь водоканал.
«На захист Гички підписалося сімсот людей. Я вже збиралася документ до Києва відправляти. На щастя, все обійшлося, та підписи я зберігаю й сьогодні. Як пам’ять», — зазначає Лідія Миколаївна.
Згадує про ті неспокійні й буремні дні і пані Тетяна.
«Тато тоді ходив сумний, як ніч. Мама благала його не брати проблеми близько до серця. Та марно, він місця собі не знаходив, — каже Тетяна Григорівна. — Аж через кілька днів зібралася комісія й визначила, що Гичка не винний. Аварія трапилася через несправну заслінку: виявили заводський брак. Відтак тата тихенько викликали і повернули нещасний партквиток. Аж тоді він нарешті заспокоївся, а мати навпаки не тямилася від обурення та несправедливості. Дорікала: «Як обвинувачувати людину, то на все горло! А коли квиток повертати, то начеб в підпіллі!».
... Григорій Гичка пропрацював головним інженером водоканалу по 1995 рік. Та навіть досягнувши пенсійного віку, без підприємства себе не уявляв. Чоловік підпрацьовував диспетчером і радо допомагав молодому поколінню спеціалістів.
«Водоканал — то життя батькове. Без водоканалу він би не витримав», — зітхає пані Тетяна.
Григорій Гичка не покинув роботу навіть тоді, коли медики виявили у нього важку недугу. День у день чоловік звично переступав поріг підприємства, цікавився ситуацією на мережах, вболівав за розвиток водопровідно-каналізаційної справи. Ймовірно, саме любов до фаху подарувала йому ще майже рік земного життя замість двох-трьох місяців, обіцяних лікарями...
Першого січня 1998 року Григорію Степановичу виповнилося 63 роки. Він вже почувався недобре, був дуже слабкий, але зрадів візиту колег, які привітали його з днем народження. А 6 січня серце багатолітнього головного інженера водоканалу зупинилося.
Попрощатися з покійним прийшло багато людей. А один із робітників звірився Тетяні Григорівні: «Пропустіть мене ближче до Григорія Степановича. Мене робочі прислали йому подякувати, руку поцілувати». Наостанок труну з тілом головного інженера на руках пронесли навколо адмінбудівлі водоканалу... Підприємство проводжало в останню путь рідкісного трудоголіка і непересічну Людину.
Григорій Гичка був досвідченим головним інженером із великим серцем. Він любив і поважав підлеглих, оточення. Якщо хтось просив про допомогу, не ігнорував прохання, підтримував, співпереживав. А ще не вмів довго сердитися на недоброзичливців. Тож якось коли юна донька емоційно нарікала на несправедливість світу, здивувався: «Таню, ну хіба можна так злитися? Насправді всі люди — добрі»...
...На жаль, через кілька років після смерті Григорія Степановича відійшла у засвіти і Олена Михайлівна. Але їхні щирі настанови живуть у нащадках — двох дітях, п'яти онуках, п'яти правнуках. А ще рідні вірять: любов цього дивовижного подружжя із небес допомагає їм всім. І особливо — сину Руслану. Адже Руслан Гичка, який колись малим хлопчиком прибігав після дитсадку у водоканал і довірливо тулився до батька, вже четвертий рік захищає Батьківщину на передовій. З перших днів великої війни чоловік долучився до 16 окремого стрілецького батальйону, а з березня 2022-го — перебуває у «найгарячіших точках» фронту. Буває важко та складно, але Руслан Григорович переконаний: зробить все, аби пекло боїв і розрухи не прийшло у його рідне місто. Колись війна скалічила дитинство тата, тому зробить все, аби його діти щасливо зростали у мирі.
Юний Григорій Гичка
Весільний портрет подружжя Гичків
Олена Михайлівна Гичка
Діти подружжя Гичок: син Руслан і донька Тетяна
Олена Михайлівна Гичка з внуком
Тетяна Григорівна Гичка
Руслан Григорович Гичка з рідними
