Леонід МЕНТУХ: «Я щасливий, що мій досвід згодився на «Тернопільводоканалі»
За вікном — золота осінь. Сидимо із ветераном «Тернопільводоканалу» Леонідом Ментухом на затишній кухні для працівників водопровідної насосної станції (ВНС) і згадуємо події 25-літньої давності. Здається, щойно вчора надворі був листопад 1999 року. Директор підприємства Олег Михайлович Баран нарешті заманив у свій колектив однокласника і доброго друга. Леонід Андрійович, інженер-електрик за спеціальністю, у перший робочий день з цікавістю спостерігає за тим, як насоси перекачують воду до житлових районів Тернополя. І міркує як складеться його доля на цьому підприємстві...
Леоніда Ментуха у водоканал, здається, привела сама доля. Олег Михайлович неодноразово кликав товариша працювати на підприємстві, пропонував обійняти посаду енергетика. Але у Леоніда Андрійовича було багато цікавіших пропозицій. Тим паче, водоканал ніколи не славився високими зарплатами. Але у 1990-х роках все різко змінилося — заробітків не вистачало на прожиття, людям допікали тотальне безгрошів'я і бідність. Не кращою була ситуація і в сім’ї Ментухів. Пану Леоніду доводилось підпрацьовувати у кількох місцях, а коштів все одно було в обріз. Ще й донька Таня закінчила школу та вступила у виш на платну форму навчання. Тому чергове запрошення від Олега Михайловича стало для чоловіка рятівною соломинкою.
Щоправда, вакансії енергетика на підприємстві на той час не було. Леонід Андрійович обійняв посаду начальника відділу водопровідних насосних станцій (ВНС). Звісно, довелося заглиблюватися у нову для себе сферу. Але оскільки пан Леонід завжди цікавився роботою техніки й механізмів, то опанувати новий фах не побоявся.
«Пригадую, у перші робочі дні Олег Михайлович обвозив мене, показав усі об'єкти водоканалу. Разом оглянули водопровідні насосні станції. Директор познайомив мене з головним інженером Романом Романівим. Я чесно зізнався, що з електрикою розберуся, а з гідравлікою ще справи не мав. Тому з Романом Івановичем у нас була умова — дати мені рік для адаптації, своєрідний випробувальний термін на цій посаді», — відзначає Леонід Андрійович.
Упродовж цього часу пан Леонід спостерігав за працею обслуговуючого персоналу, за процесами, що відбуваються під час зміни на водопровідній насосній станції. Він щоденно поринав у специфіку роботи водоканалу, розпитував колег, шукав відповіді у спеціалізованій літературі. А тепер, з висоти свого досвіду переконаний, що найважче для керівника — комунікація з людьми.
«Технічні питання завжди можна вирішити. А взаємодіяти з підлеглими набагато складніше. Адже стільки людей працює під твоїм керівництвом — і в кожного свій характер, власні думки та переконання. Зі всіма треба знайти спільну мову... Знаєте, з часом я зробив кілька цікавих висновків, — ділиться міркуваннями Леонід Ментух. — Водоканал — наче складний організм і збій в роботі на котромусь з етапів призводить до негативних наслідків для підприємства загалом. Основний компонент в цій системі — людина. Тому керівник повинен завжди слідкувати не тільки за роботою обладнання, а й піклуватися про добрий клімат у колективі, мати налагоджену комунікацію зі співробітниками.
Окрім цього, я переконаний, що ніколи не можна принижувати підлеглого. Ніколи! Так, можна часом голосно обуритися, навіть дуже підвищити голос (різні трапляються ситуації), але не більше. Бо ті принизливі слова залишаються в людській душі надовго».
Наприкінці 1990-х Леоніду Андрійовичу не зриватись на підлеглих бувало непросто. Багато співробітників тоді зловживали спиртним. Нерідко згубна звичка геть-чисто опановувала людиною.
«То була серйозна проблема. Деякі чоловіки пили по-чорному, пропивали цілісінькі дні. Якось один співробітник зізнався, що як сів обідати із друзяками в п'ятницю, то отямився аж недільного вечора у каптьорці насосної станції — зітхає пан Леонід. — Я розмовляв з ними неодноразово. Але бесіди, самі розумієте, не допомагали. Доводилося звільняти. Винуватці сперечалися, лили сльози. Приходили їхні матері, просили не лишати без роботи годувальників сімей... Але робота — то велика відповідальність. Якщо не подали воду — клопіт великий. А як п'яний працівник кудись влізе, то біда непоправна. Усюди — механізми, насоси. Не дай Боже, обернеться чужа недбалість каліцтвом чи смертю. Хіба ж міг так ризикувати?
Утім хочу сказати, що тепер, через десятиліття, досі залишаємось з колишніми колегами у нормальних стосунках. Коли зустрічаємось, розмовляємо, цікавимося справами. Думаю, можливо, деяким людям те звільнення допомогло вчасно просвітліти, переосмислити своє життя».
Незважаючи на непрості ситуації, Леонід Ментух швидко став частиною водоканалівської команди. Крім цього, ветеран і дотепер переконаний, що колектив їхнього відділу — один із найкращих на підприємстві, гордиться тим, що відділ має гідну молоду зміну спеціалістів.
А на початку 2003 року у «Тернопільводоканалі» представили нового директора — Володимира Кузьму.
«Він одразу сподобався мені тим, що «горів» роботою. Володимир Антонович — з когорти трудоголіків, має хватку менеджера. Якщо для мене у новій роботі каменем спотикання була техніка, то для нього складних аспектів у водоканалізаційній галузі не існувало. Директора цікавило все — і обладнання, і виробничі процеси, і наші умови праці. Навіть благоустрій. Пізніше я ще більше впевнився у правильності цієї стратегії. Адже якщо картину генія Леонардо да Вінчі помістити в рамку зі збитих дощок, то це її не прикрашатиме, а здешевлюватиме. Все має мати відповідне оформлення, «обрамлення».
Леонід Андрійович зазначає: з Володимиром Антоновичем було легко втілювати масштабні проєкти й осучаснювати підприємство. Директора передусім цікавило головне питання — як ці зміни вплинуть на водоканал і що з того матиме підприємство.
Було ухвалене рішення щодо встановлення насосних агрегатів з приладами частотного керування на об'єктах водопровідної насосної станції №1, а згодом — і на ВНС №4.
На початку 2000-х промисловість Тернополя занепала, відчутно зменшилися обсяги споживання води. І проаналізувавши видатки підприємства, фахівці дійшли до висновку, що левова частка витрат водоканалу — оплата за спожиту електроенергію. А після встановлення нових насосних агрегатів з пристроями частотного регулювання можна було сподіватися на суттєву економію коштів.
«Для нас це був виважений, але украй важливий крок. Після заміни високовольтних насосів на низьковольтні ми змогли значно зменшити споживання електроенергії, а заощаджені кошти скерувати на інші потреби», — зазначає Леонід Ментух.
До речі, ще через кілька років у Тернополі почалася ера встановлення квартирних водомірів. Це титанічна праця, яка вимагає послідовності, вдумливості, витримки. Встановленням лічильників займалися колеги Леоніда Андрійовича з іншого відділу.
Колектив підприємства почав нагадувати злагоджений механізм — вміло справлявся з викликами, підлаштовувався під вимоги часу й прохання абонентів. Директор заохочував працівників до відвідин виставок, форумів, семінарів. Закликав аналізувати досвід інших водоканалів, бо на чужих помилках вчитися легше.
«Пам'ятаю, якось у нас гостювали колеги з Полтави. Директор тамтешнього водоканалу тоді зізнався Володимиру Антоновичу: «Маєте гарних працівників. Люблять свою справу. У них аж очі сяють», — усміхається Леонід Ментух.
Вдавалося водоканалівцям і відпочивати. Організовували на підприємстві конкурси краси, збирали команди для виступів КВК, змагалися в інтелектуальній грі «Що? Де? Коли?». Затишно було!
Але найбільше Леоніду Андрійовичу полюбилося традиційне свято коляди з водосвяттям. Готувалися до нього на підприємстві особливо ретельно. Кожен відділ розучував колядки, щедрівки. Всі витягали із шаф вишиванки й готували смакоту, щоб почастувати колег. А на Водохреще на водоканалі священники урочисто святили воду, щоб вона мережею потрапила і до тих людей, які не мають змоги помолитися в храмі у цей празник...
У грудні 2015-го Леонід Ментух вийшов на заслужений відпочинок. Керівництво відділом ВНС передав Любові Ярославівні Зубчук — колезі, яка всією душею вболіває за розвиток водопостачання в Тернополі. Але навідуватися на підприємство не перестав, адже залишився консультантом проєктів реконструкції об'єктів водоканалу. Наприклад, зараз залучений до осучаснення водозабору «Верхньо-Івачівський».
Знання Леоніда Андрійовича стали в нагоді і тоді, коли у «Тернопільводоканалі» зважилися на реалізацію проєкту нечуваного масштабу — спорудження станції знезалізнення води.
«Через окис заліза вода набувала жовтуватого відтінку. Люди часто нарікали на послугу централізованого водопостачання, – пригадує Леонід Ментух. – Якось на нараді з Володимиром Антоновичем, Романом Івановичем і Любов’ю Ярославівною обговорювали розв'язання проблеми. Зійшлися на думці, що треба почати з найменшого — оглянути станції знезалізнення в містах України й запозичити досвід інших водоканалів. Сказано — зроблено. Відвідали кілька міст, але побачене нас не вразило: зношене обладнання, незначні обсяги знезалізнення, застарілі технології».
Тернопільські фахівці розуміли: якщо вже братися за будівництво станції, то вона має бути сучасною, потужною і надійно служити не одне десятиліття.
Леонід Ментух консультував підрядників, чи не кожного Божого дня навідувався на будівельний майданчик. Чоловіка вразила обізнаність молодих фахівців, які були залучені до спорудження станції — вони вільно спілкувалися англійською, ідеально володіли комп'ютерними програмами, мали ґрунтовні знання у темах, дотичних до проєкту.
«Я інколи аж рот від подиву роззявляв, спілкуючись із цими експертами. Мав за щастя пережити такий цікавий досвід і вдячний за нього Богу. Ціную і можливість консультувати. Адже багатьом моїм однокласникам вже на думку не спадає працювати, а я ще в змозі допомагати рідному підприємству», — підкреслює співрозмовник.
Леонід Андрійович наголошує: колег-водоканалівців уже сприймає не як співробітників чи однодумців, а як частину своєї сім’ї. Ще більше зблизився зі співробітниками після того, як переніс інфаркт. У складний момент водоканалівці підтримали й добрим словом, і матеріально, відвідували в лікарні, допомогли придбати потрібні ліки.
«Підтримка у такі хвилини запам'ятовується більше, ніж подарований букет чи вітання у день народження. Вважаю, єднатися треба не лише в свято, але й у скруті. Приємно, що мої колеги не залишили мене наодинці з бідою», — каже Леонід Андрійович.
Добрим словом згадує Леонід Ментух колег-ветеранів, з якими багато років пліч-о-пліч трудився. Це Михайло Адамович Фрицький, Любомир Ігорович Калиняк, Ростислав Адамович Байлюк, Дарія Данилівна Пахолок, Михайло Юрійович Тимочко, Люба Ярославівна Зубчук, Анна Чеславівна Загородня, Леоніда Михайлівна Шимків. На жаль, багато колег вже у засвітах: Роман Іванович Романів, Михайло Іванович Муца, Ліда Федорівна Осіп.
А насамкінець розмови Леонід Ментух зізнається про своє найбільше бажання — аби Україна не була полишена сам на сам із ненаситним ворогом. Щоб наші вистраждані люди із серцями, що вже по вінця переповнені болем, таки дочекалися мирного неба, відродження і процвітання Батьківщини.
«Бажаю розвитку і рідному підприємству. Наснаги, успіху та здобутків моїм співробітникам, особливо молодим спеціалістам, які тільки здобувають досвід в професії», — наголошує Леонід Ментух.
