Комунальне підприємство "Тернопільводоканал"

Майже 40 років тернополянин Ростислав Байлюк дбав про стан водоканалізаційної господарки міста. Саме виснажлива робота на «Тернопільводоканалі» допомагала йому оговтатися після трагедії у сімейному житті. Можливо тому сьогодні вісімдесятилітній чоловік досі розчулюється, коли згадує про свої трудові будні і розвиток підприємства. Ділимося проникливими спогадами водоканалівця з вами.

Трудовий стаж Ростислав Байлюк почав набувати на Тернопільському бавовняному комбінаті. В управління каналізаційних очисних споруд від ТБК прийшов у 1972-му майстром хлораторної. Стежив за роботою каналізаційної насосної станції №7. Каже, у 1970-х роках то був потужний комплекс, який приймав промислові стоки, а також стічні води зі «Східного» та «Сонячного» масивів.

У той час промисловість міста розвивалася шаленими темпами, заводи споживали багато води. Значне навантаження припадало й на каналізаційні очисні споруди.

1976 року відбулось об'єднання систем водопостачання і водовідведення в єдиний комплекс. А у грудні того ж 1976-го Ростислав Адамович обійняв посаду майстра-технолога на каналізаційних очисних спорудах (КОС). Майже через рік чоловіка призначили начальником відділу водопровідних насосних станцій (ВНС).

«Водозабір «Верхньо-Івачівський» тільки починав формуватися. Фахівці забурили 12 свердловин. На новий водозабір у місті покладали великі сподівання», — пригадує Ростислав Байлюк.

Своє ж призначення на посаду чоловік пов'язує з тим, що вмів добре комунікувати з людьми і розумівся в роботі насосів, знав «зсередини» всю систему водопостачання.

«Забезпечення водою міста й підприємств — справа не з легких. То все важка праця, яку багато людей недооцінює. От, наприклад, електрик теж має багато роботи, але зрештою закінчує працю, скручує дріт — і на тому все. А свердловину треба забурити, запустити, щось згодом відкачати. Й надалі ретельно стежити за якістю води — чи не змінюється смак, колір, інші показники. Одним словом, процес водопостачання потребує постійного контролю, проб води, аналізів», — наголошує Ростислав Байлюк.

Попри велику відповідальність, на новій посаді Ростислав Адамович почувався комфортно — був готовий до частих перевірок, нерідко засиджувався на роботі допізна.

Але у житті пана Ростислава сталося непоправне горе — померла молода дружина. Без материнського тепла залишилося двоє малих синів. Згадуючи про той важкий період, Ростислав Адамович втирає сльози. Каже, докладав всіх зусиль, аби мати змогу повноцінно дбати про дітей, готувати їм їжу, прати одяг.

«Нелегко мені доводилося з дітьми. Та виручало те, що не боюся домашньої роботи. Адже зростав напівсиротою і часто допомагав мамі. Ще в юності навчився куховарити, міг і суп зварити, і кашу. Коли ж мусив відлучитися з дому, виручала моя бабуся», — ділиться спогадами пан Ростислав.

З 1982 року по травень 1988-го Ростислав Адамович працював у відділі ВНС старшим інженером-технологом.

А з травня 1988 року повернувся у відділ каналізаційних очисних споруд.

«Мене призначили на посаду інженера. Колеги сказали, що я в тій «господарці» добре орієнтуюсь. Так я і осів на очисних... А менш, ніж за рік очолив відділ КОС і пропрацював на посаді начальника до 2010-го. На цю посаду мене скерував мій попередник Микита Олександрович Шаповал», — розповідає Ростислав Байлюк.

За словами Ростислава Адамовича, комплекс каналізаційних очисних споруд вражав своєю масштабністю. У 1970-80-х рр. на нього припадало колосальне навантаження — місто розросталося, заводи працювали на повну потужність.

«КОСи вирізнялися великою площею і новими технологіями. Досі цей завод з очищення стоків стоїть у мене перед очима, коли поринаю в минуле... Була в нас і механічна очистка, і біологічна, і мулові ставки, — зізнається співрозмовник. — У той час на роботі дотримувалися жорсткої дисципліни. Боронь Боже, щоб виявили якісь відхилення в результатах аналізів стоків. Пригадую, якось вже дуже допекли часті візити спеціалісток із санстанції. То щоб продемонструвати їм підсумок нашої праці, я взяв у колег горнятко для кави й зачерпнув очищеної водиці у тому місці, де вона тече до ріки Серет. Як же дівчата скривилися, коли я зробив кілька ковтків! Здивувалися, мабуть, що мені очищена стічна вода смакує, наче свіженька, зі свердловини... А я їм наголосив: «У нас очищення стоків на найвищому рівні, тож наступного разу можете перевіряти без попередження, наскоками»...

На території КОСів тоді вже працювала потужна лабораторія водовідведення. Завідувала нею Софія Володимирівна Чорна. Її брат був електриком, а головним енергетиком очисних — Степан Петрович Лисак. Молодою спеціалісткою прийшла Надія Луцишин. Загалом у лабораторії водовідведення працювало близько 20 фахівців. Хтось обов'язково мусив чергувати у нічну зміну.

«До слова, перероблений мул із КОСів фахівці передавали колгоспам. Це було прекрасне органічне добриво для полів. Але згодом корисна традиція занепала разом із колгоспами», — каже Ростислав Байлюк.

На жаль, ще з минулого століття триває боротьба водоканалівців із засміченням каналізаційної системи. Кілька десятиліть тому люди так само легкодумно змивали в унітаз усілякий мотлох, додаючи клопотів спеціалісткам, які працювали на етапі механічного очищення стічних вод.

«Праця тих жінок була пекельною. Фахівчині трудилися посеред смердючих куп непотребу, — розповідає пан Ростислав — Також варто сказати, що тернополяни часто крали люки з колодязів, аби продати метал. Тому якусь гидоту люди могли жбурнути прямо в каналізаційну трубу».

У 2011 році із посади провідного інженера Ростислав Байлюк пішов на заслужений відпочинок. Проте до цих пір згадує робочі будні. Каже, в колективі панувала взаємовиручка, відкритість, колеги підтримували один одного у складних ситуаціях.

Вміли на «Тернопільводоканалі» і відпочивати — організовували свята, поїздки, збиралися компанією на природі. Ростислава Адамовича в колективі жартома кликали тамадою. Він умів повеселити людей під час застілля, проголошував цікаві промови. Коли ж закликав до проголошення тосту когось із колег, то починав здалека. І до останнього тримав інтригу чия зараз черга вітати людей за столом.

А ще Ростислав Байлюк здобув славу вмілого кулінара, міг наготувати багато смакоти. Друзі запевняли його, щоб не вирушав на полювання без казана, бо дуже їм полюбилася його юшка.

На жаль, сьогодні більшість співробітників Ростислава Адамовича уже відійшла у вічність.

«Мало хлопців залишилося із тих, з ким ми разом землю копали, водичку добували, очищали її і добрим людям подавали. Вже нема ні механіків, ні енергетиків, ні начальників. Але що то казати — літа минають і їх нічим не зупинить», — зітхає співрозмовник.

Але незважаючи на важкі життєві випробування і поважний вік, Ростислав Байлюк не втрачає оптимізму і радіє кожному дню. А насамкінець передає молодим колегам щире вітання:

«Будемо жити! Дай, Боже, хорошого настрою і здоров'я міцного, і щастя людського, а на додачу — чистої води і ніякої біди!»