Комунальне підприємство "Тернопільводоканал"

Професійний шлях Миколи Федоровича Габреля розпочався з грандіозного скандалу. Він, вчорашній студент, за направленням приступив до праці на львівському заводі «Іскра». Згідно з документом, молодого спеціаліста у стислі терміни мали забезпечити житлом, але начальство одразу ж нахабно натякнуло, що орендувати кватиру йому доведеться ще довго, навіть дуже довго. Ця несправедливість настільки обурила юного Миколу, що він негайно сів у потяг до москви, аби особисто поскаржитися на свавілля у союзному міністерстві електротехнічної промисловості.

Чим закінчилася ця історія і як у житті Миколи Габреля з'явився водоканал — читайте.

Білокам’яна вразила молодого чоловіка яскравою вуличною ілюмінацією та барвистими вивісками на стінах будинків. На прийом до чиновників міністерства втрапив аж ввечері — до того, здогадується, представники спецслужб ретельно перевіряли інформацію про особу прибулого. Зрештою, якийсь службовець, здивований напористим характером Миколи, кинув йому «Ты далеко пойдешь!». І перелічив інші варіанти працевлаштування.

«Мені пропонували їхати в Казахстан, Узбекистан, згадували про Саранськ і Полтаву. Але я не спішив з відповіддю, бо не знав, чи сподобається далекий переїзд дружині. Ми ж обоє із заходу України. Оля родом з Гусятина на Тернопільщині, а я — з Дубно Рівненської області. Мобільних телефонів тоді не було, то як мав з нею порадитись? — пригадує Микола Федорович. — Згодився на роботу інженером на тернопільській «Ватрі». Але й тут мене не оминула омана. Московити обіцяли, що власне житло буде вже за два-три роки, а ми з жінкою чекали всі вісімнадцять»...

Тож 1972-го почалося розмірене життя молодої сім’ї в Тернополі. Микола трудився на «Ватрі», з часом обійняв посаду начальника бюро програмістів в інформаційно-обчислювальному центрі підприємства. «Ватра» якраз переживала свій розквіт, лише інженерів у колективі нараховувалося близько 2 тисяч. Ольга працювала у сфері науки. Захистила дисертацію, стала кандидатом фізико-математичних наук. Викладала дисципліни студентам Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

А потім почалися сутужні дев’яності. Людей на «Ватрі» нещадно скорочували, замість одного потужного виробництва утворилося багато малих підприємств. З зарплатами — біда, а жити за щось треба...

Восени 1996 року Миколі Федоровичу запропонували роботу у відділі збуту «Тернопільводоканалу» — там якраз шукали спеціалістів, які вміли працювати з комп'ютерами й могли запустити електронний формат взаємодії з документами та споживачами.

«У жовтні 1996-го я вперше переступив поріг «Тернопільводоканалу». Кілька робочих днів просто просидів в актовій залі. Там на сцені дівчата-бухгалтерки приймали споживачів, а я збоку спостерігав», — сміється Микола Федорович.

За словами пана Миколи, у той час деякі люди з приватного сектору платили за спожиту воду у водоканалі, частина містян — у ЖЕКах. Із населенням на підприємстві працювали п'ять чи шість бухгалтерок, кожна мала калькулятор. Дівчата вели товсті амбарні книги. У них зазначали дані споживача, адресу, у колонках розписували пільги. Інформацію можна було в будь-який момент підправити.

«Зараз такого не зробиш, документація має солідне оформлення. А тоді хтось міг наполягати: «Я пільги з такого-то числа маю! Відновіть мені пільги! До слова, у 1996 році за один куб холодної води та стоків люди сплачували майже 32 копійки», — відзначає Микола Габрель.

Директор Олег Михайлович Баран вимагав запровадити комп'ютеризацію у роботі з абонентами до нового року. Тобто, на освоєння нового формату праці в Миколи Федоровича та його колег залишалося менше трьох місяців. Найперше вирішили роздобути для відділу хоча б один комп'ютер. Машину орендували в комп'ютерному центрі Тернопільської міської ради (начальником центру тоді був Анатолій Афіногенович Ткачук).

Коли у відділі з'явився свій комп'ютер, бухгалтерки взялися опановували комп’ютерну грамотність, адже дехто з дівчат раніше навіть комп’ютерної мишки в руці не тримав. Згодом почали помалу вводити інформацію про споживачів. Для цього брали дані з квитанцій ощадкас про оплату за комуналку. Але робота просувалась повільно. Директор нервував: «Що ви сидите? Та швидше! Жодних результатів нема».

«Пізніше ми надумали попросити допомоги в програмістів «Тернопільгазу». На підприємстві працював мій колишній одногрупник, я з ним сконтактував. Програмісти скинули нам базу «Тернопільгазу» і ми її взяли за основу. То вже нам стало легше, все ж не з нуля розробляти... Звісно, треба було багато даних підкорегувати, але робота пішла швидше. Тим більше, невдовзі водоканал докупив нам ще три комп’ютери», — зазначає Микола Габрель.

Упродовж того періоду пан Микола засиджувався на роботі до пізньої ночі. Каже, мусив контролювати колег, виправляти якісь неточності. Бухгалтерки ж через недостатню кількість машин домовились працювати у три зміни — з 8.00 до 15.00; з 15.00 до 21.00; з 21.00 до 3.00. Вночі всіх по домах розвозила водоканалівська аварійка. То, сміється пан Микола, була ще та «розвага»: «пасажири» стояли у хиткій буді і старалися не приземлитися на підлогу під час різких поворотів.

До січня 1997 року електронна база абонентів таки запрацювала — і спеціалісти видихнули з полегшенням. Хоча мороки було ще чимало. Так, у водоканалі на той час ще не провели Інтернет, тому щовечора доводилося з допомогою дискети дублювати внесену за день інформацію на всіх комп'ютерах відділу. Коли ж у роботі з машинами виникали якісь питання, бухгалтерки консультувалися з програмістами. Та оскільки програмісти співпрацювали з водоканалом за договором і навідувалися лише у вільний від основної роботи час, фахівцям доводилося часто засиджувалися перед комп'ютерами допізна чи приходити на підприємство в неділю.

Микола Габрель розповідає, що багато фахівців, які долучалися до становлення відділу збуту (тепер — відділу розрахунків населення) зараз вже на заслуженому відпочинку. Але частина спеціалістів працює і досі.

«Начальницею мого відділу була Марія Миколаївна Галазюк, на жаль, вже покійна. Зі мною з перших днів також працювали Олена Анатоліївна Бачинська, Світлана Михайлівна Николишин. Згодом з абонентного відділу перевели Геннадія Григоровича Залюбовського. Він був кмітливим техніком, потім обійняв посаду інженера. У колектив влилася молодь», — пригадує Микола Федорович.

Минуло ще кілька років і у 2003-му «Тернопільводоканал очолив новий директор — Володимир Антонович Кузьма. Керівник ознайомився з усіма проблемами підприємства та взявся за їх розв'язання. Одразу стало зрозуміло, що на на водоканал чекає багато важливих змін.

«Пам'ятаю, як Володимир Антонович вперше навідався й до нашого відділу — детально цікавився роботою фахівців, оглянув умови праці. Останні, на жаль, були, м'яко кажучи, не найкращими, — розповідає Микола Федорович. — Нас тоді вже переселили на Медову. Це одноповерхове приміщення збудували на болотистій ділянці землі. Старожили взагалі казали, що в тому місці росли очерети. Тому через підвищену вологість ми бідували. Бувало, сильніше натиснеш каблуком на підлогу — і бачиш, як виступає вода. Стіни поросли грибком. А в негоду зі стелі крапала вода на комп'ютери й принтери. Ми розставляли парасолі, щоб якось порятувати техніку».

Крок за кроком «Тернопільводоканал» почав оновлюватися, зважаючи на вимоги часу й суспільства. У приміщеннях зробили ремонт, встановили металопластикові вікна, закуповували обладнання й меблі. Микола Федорович добре пам'ятає, як у відділ розрахунків населення почали надходити новенькі комп'ютери. Всі потужні та якісні, аби служили працівникам роками без мороки і клопотів... А орендовану машину нарешті змогли повернути в комп'ютерний центр міськради.

Вдосконалювали знання і навички працівники водоканалу. Для спеціалістів провели курси української та англійської мови. А щоб більше здружити та зблизити великий колектив, на підприємстві організовували святкові заходи до визначних дат, поїздки, екскурсії.

2004 року Микола Габрель став начальником новоствореного відділу розрахунків населення. Робота — дуже відповідальна. Під його керівництвом фахівці приймали оплату від населення за надані послуги, розносили рахунки абонентам «Тернопільводоканалу», знімали та опрацьовували показники з квартирних та загальнобудинкових водомірів, працювали з боржниками...

«Знаєте, я страшенно любив свою роботу! От справді! Хоч усяке бувало. І екстриму мені вистачало, — звіряється Микола Габрель. — Наприклад, вийшов з відпустки, а на робочому столі — каменюка. Сказали дівчата, що хтось нею у вікно влупив. Мстили люди... І до боржників з колегами вечорами навідувалися, конфісковували речі за несплачену комуналку. Якось вийшли з під'їзду, а розлючена жінка шпурнула праску з балкона. Дивом комусь із нас у голову не поцілила. Всіляке траплялося. Та все ж я не уявляв себе без праці у відділі розрахунків населення. І знав, що дирекція підтримає у починаннях».

У 2015 році, відпрацювавши у водоканалі майже 20 років, Микола Федорович вийшов на заслужений відпочинок. Каже, то був нелегкий період життя — допікали хвороби, переніс кілька операцій, довго одужував. Руку допомоги у час випробувань йому простягнули колеги — і про це ветеран досі згадує з теплотою в голосі:

«Підприємство у нас велике — близько пів тисячі працівників. Я і в обличчя всіх людей не знаю. Але, буває, інколи йду Тернополем, а мене перепиняють водоканалівці: «Миколо Федоровичу, як ви? Як здоров'я? Ми вам допомагали. Хай у вас все буде добре». Мені аж сльози виступають на очі. Бо людяність — то золота, найдорожча річ. Так добре, що її крізь роки бережуть на нашому підприємстві»...