Комунальне підприємство "Тернопільводоканал"

Майже 40 років Леоніда Шимків день у день стежила за якістю води, яка надходила у крани тернополян. З 1990 року по 2016 рік обіймала відповідальну посаду — була завідувачкою лабораторії хіміко-бактеріологічного контролю питної води КП «Тернопільводоканал». Леоніда Михайлівна одна із перших на підприємстві опанувала фізико-хімічний аналіз води, згодом долучилася до переведення досліджень води на євростандарти. Тому за плечима нашої колеги — багато копіткої праці, сил і старань, присвячених розвитку водоканалу.

Сьогодні фахівчиня вже на заслуженому відпочинку. Проте сердечно ділиться порадами й спогадами з колегами. Цікаво, що її знайомство з водоканалом почалося з... хвилювання і сліз. Чому так трапилося — розповідає Леоніда Михайлівна Шимків.

***

Мій прихід на підприємство у 1979 році збігся з великим клопотом. У Тернополі якраз зафіксували спалах бактерій групи кишкової палички. Фахівці з'ясували, що у деякі свердловини потрапили каналізаційні стоки і «розійшлися» по всьому місту. Біда!..

Наші спеціалісти не знаходили собі місця. Аби здолати бактерію, згідно вимог нормативних документів збільшили в кілька разів дозу рідкого хлору для знезараження води. Щогодини контролювали рівень залишкового хлору після завершення процесу. Чи не щодня у водоканал навідувалася санстанція, перевіряла результати нашої роботи.

На той час я почала працювати інженером-хіміком. І хоча основний тягар з ліквідації надзвичайної ситуації ліг на плечі наших бактеріологів, я, недосвічена і юна, страшенно переймалася тими проблемами. Спостерігала за переполохом, тривожилася і замислювалася: «Куди ж я потрапила?» Адже раніше мої робочі будні були спокійнішими — я рік провчителювала у сільській школі на Бучаччині.

Через деякий час кишкову паличку вбили, ситуацію стабілізували. Але той період видався для мене психологічно виснажливим. Тоді, мабуть, і пройшла у водоканалі справжнє бойове хрещення.

***

Не можу сказати, що нова робота мене не зацікавила. Навпаки. Я почала заглиблюватися в особливості посадових обов’язків, вивчати державні стандарти щодо централізованого водопостачання.

Мої попередники використовували більш прості, візуальні методи дослідження води. Я ж взялася опановувати фізико-хімічний аналіз води, бо на той час якраз впроваджували нові вимоги ГОСТу. Залізо, аміак, нітрити слід було вимірювати приладами, по-іншому визначати вміст міді й марганцю. Старші колеги за новації вже не бралися, а мені випала місія першопроходиці.

До слова, деякі аналізи тоді доводилось робити з використанням чотирихлористого вуглецю. Це токсична рідина, та нерідко ми з дівчатами забували про обережність і правила безпеки. У молодості, буває, не думаєш про власне здоров'я...

У кінці 1970-х років наша лабораторія розміщувалася на території водозабору «Тернопільського». Тулилася у маленькій кімнаточці на першому поверсі станції знезалізнення води. На станції йшла механічна фільтрація води. Фільтри працювали справно. Коли вода поступала на станцію, вміст заліза становив 2,5 мг/літр, а на виході в містопоказники були близькими до нуля.

Згодом лабораторія переїхала у центр Тернополя в адмінкорпус водоканалу на вул. Танцорова (тепер — вул. Старий Поділ). Пригадую, у кінці 1980-х вона мала три відділи: хімічний, бактеріологічний та радіологічний. Колектив у нас був виключно жіночий.

***

У 1986 році на нас чекало ще одне страшне потрясіння. Внаслідок тріщини у цистерні, що стояла на залізничній колії біля водозабору, у свердловину водозабору «Тернопільський» потрапила нафта. Лабораторії випало серйозне випробування. До нас приїжджало багато комісій, намагалися чимось допомогти, але, зрештою, всі лиш руками розводили. Пам'ятаю, науковець з тодішнього Ленінграду виніс вердикт — самоочищення води триватиме сім років.

Звісно, ми не здавалися. Що тільки не перепробували, аби вивести злощасну нафту зі свердловини!.. Освоїли методи визначення нафти в воді, працювали з ефірами і розчинниками. Робили відстійники. Вночі гарячою водою промивали фільтри станції знезалізнення. О, тоді я оцінила, наскільки важко працювати у пізній час. Ніч то є ніч. Але всі зусилля виявилися марними. Гість з Ленінграду таки мав рацію — про нещастя з нафтою ми забули аж через кілька років.

***

Загалом же вважаю, що Тернополю із якістю води дуже пощастило. Місто споживає воду з підземних джерел, отже вона захищена від зовнішнього забруднення, не потребує очищення реагентами. Навіть після катастрофи на ЧАЕС радіаційний фон води в свердловинах був у нормі.

Так, вода в окремих свердловинах водозаборів вирізняється підвищеним вмістом заліза, але то не привід для занепокоєння. Тим паче тепер, коли у місті працює дві станції знезалізнення води. Тернополяни мають змогу пити безпечну для здоров'я воду.

До речі, раніше скарги від містян на якість води були рідкісним явищем. Нарікань побільшало, коли почали переглядати тариф на централізоване водопостачання та централізоване водовідведення.

Зауважу, людям треба враховувати, що погіршення якості води, зокрема за кольором, трапляється, коли на внутрішньобудинкових мережах виконували аварійно-ремонтні роботи, перекривали водопостачання. Одразу після відновлення водопостачання відбувається коливання системи й, відповідно, осад заліза, що накопичився у внутрішньобудинкових мережах, вимивається через крани споживачів. І у таких випадках з крану деякий час тече вода з іржею. Проте це триває недовго. Тому часто, коли ми приїжджали брати проби води у тих квартирах, де мешканці скаржились на погану якість, вона вже не мала жовтуватого відтінку.

***

Нова епоха для лабораторії хіміко-бактеріологічного контролю почалася у 2010-х роках. Молодий директор Володимир Антонович Кузьма зініціював осучаснення нашої лабораторії за підтримки коштів Світового банку, переведення її на євростандарти. Реалізація цього проєкту частково випала і на мою долю.

Думаю, на початках колектив підприємства і не здогадувався скільки складної та копіткої роботи чекає попереду. Адже аби отримати необхідне обладнання, проводився тендер за процедурами Світового банку і працівники мусили описати параметри всіх приладів, які бажали використовувати в роботі. А ми ж тієї техніки своїми очима не бачили. Уявляєте, як це нелегко?

Ох, і гризота була на моїй голові! Мені тоді дуже поміг професор Володимир Ярославович Кобилянський з Харкова. Він мав досвід у цій сфері, то я телефонувала йому й все уточнювала, консультувалася, перепитувала... Тендерну документацію спрямовували до Києва у Міністерство та Світовий банк, але їх кілька разів повертали через певні неточності на доопрацювання... Траплялося, ми мусили внести правки за годину-другу. Тож хтось із колег — за перекус, а ми під час обідньої перерви сідали біля комп'ютера...

Зізнаюся, у якийсь момент вже й зневірились, що у нас все вийде. Але таки дочекалися!Пам'ятаю історичну смс-ку від директора, що документи від «Тернопільводоканалу» прийняли. Як ми раділи!.. А потім почали нам прилади звозити.

Ніколи не забуду той день, 5 квітня 2016 року. Я, як зазвичай, була на роботі. В обідню пору звантажили біля лабораторії багато великих ящиків. Ціле подвір'я ними заставили. А я лише переживаю, чи пронесемо через дверний отвір. Це ж така відповідальність! Напередодні вночі й очей не зімкнула. Все міркувала: «Ану ж прилади завеликі? І будемо назад усе повертати». Бо ж знаю, траплялися такі випадки...

Коли вантажівки від'їхали, тамуючи хвилювання, подзвонила до начальника аварійно-диспетчерського відділу Любомира Ігоровича Калиняка, він скерував до нас до своїх хлопців. Вони й позносили вантаж в лабораторію. Дяка Богу, все зійшлося у розмірах. А згодом приїхали наладчики техніки.

Нелегкий то був час! Багато сил я віддавала роботі, а вдома на мене чекав важкохворий чоловік. Допомагала йому, сиділа біля нього. Могла цілу ніч не спати. Мій Михайло Григорович, на пенсію також пішов з «Тернопільводоканалу», 8 років пропрацював механіком. На жаль, на заслуженому відпочинку здоров'я чоловіка підупало, він серйозно занедужав, почав потребувати стороннього догляду. Тож після того, як лабораторія нарешті отримала сучасне обладнання, я вирішила звільнитися з роботи.

Досвідом і знаннями поділилася з наступницею — Оксаною Василівною Мар’юк. У 2016-ому вона була у відпустці по догляду за другою донечкою. Попросила її вийти на роботу трохи швидше. Зізналася: «Оксанко, складна ситуація склалася в сім'ї, мушу бути поруч з чоловіком». Вона пішла мені назустріч. Ще кілька місяців разом попрацювали. Оксанка займалася впровадженням приладів у роботу лабораторії. Їй усе вдалося, освоїла газовий хроматограф, атомно-абсорбційний спектрометр й інше обладнання. Та й чому б мало не вдатися? Оксана Василівна — кандидатка хімічних наук, володіє найновішими знаннями про дослідження води, тому мені не страшно було залишати лабораторію з новою завідувачкою. У вересні того ж року я зі спокійним серцем написала заяву на звільнення.

***

На роботу повернулася після смерті чоловіка. Дякую головному інженеру Роману Івановичу Романіву, який зараз уже на небесах, що працевлаштував мене на пів ставки інженером-хіміком. Роман Іванович часом строгий був, вимагав дисципліни. Та й правильно, що вимагав, бо панібратства на роботі бути не може. Але добра багато людям зробив. Якщо до нього підходили за підтримкою, ніколи нікому не відказав. І мені допоміг, бо повернення у рідний колектив стало для мене своєрідною реабілітацією після важкої втрати.

Я вже не мала здоров'я працювати на повну ставку, але залишатися вдома сам на сам із думками було б непросто... Зі своїми дівчатами я трудилася ще два роки. І радію, що могла їм за потреби підказати, допомогти...

***

За лабораторію хіміко-бактеріологічного контролю я спокійна. Вона в дуже хороших руках. Весь колектив — досвідчений і кваліфікований. Дуже здібні спеціалістки! Зараз лабораторією опікується Наталя Євгенівна Борщук. Вона працює у водоканалі з 1986 року, має великий стаж і досвід. Я Наталю Євгенівну навчала на початку її професійного шляху. Цікавою дитиною вона була, допитливою.

Оксана Василівна Мар’юк стала мамою ще однієї дівчинки і перебуває у відпустці по догляду за дитиною. Бавить малечу і інженер Марія Богданівна Атаманчук. Але невдовзі дівчата планують повертатися на роботу.

У лабораторії панує аура доброзичливості, а для фахівчинь створені гарні умови для праці та відпочинку. Коли навідую колег, наголошую: «Дівчата, працюйте і шануйте роботу, цінуйте цей комфорт, теплі кабінети. Бо ми колись на водозаборі «Тернопільському» мерзли у фуфайках і валянках».

А тепер все по-іншому. «Тернопільводоканал» вийшов на новий рівень. От іду містом — і бачу наша аварійка їде. Така крута, чистенька. Не порівняти з колишніми будами — занедбаними, старими, холодними. А хлопці в нових яскравих формах. Серце радіє!..

Володимир Кузьма взяв на свої плечі дуже велику відповідальність і Бог допоміг йому звершити задумане. У місті запрацювала друга, сучасна станція знезалізнення. Теперішньому колективу «Тернопільводоканалу» вдалося втілити те, що його попередники не могли зробити протягом десятиліть. Адже ще в перший рік моєї роботи на підприємстві, далекого 1979-го пам'ятаю розмови про будівництво. Нас навіть просили передати дані для майбутньої станції знезалізнення. Але, як бачите, запрацювала вона аж через 40 років... Я щаслива, що ці плани увінчалися успіхом. Адже наша праця житиме, служитиме дітям, внукам — нащадкам.

***

Скажу чесно, для мене водоканал — справжня родина. Навіть зараз, коли треба відремонтувати кран чи щось із трубою, телефоную своїм на підприємство. Любомир Ігорович мені невдовзі віддзвонює «Бригада поїхала!».

Чи привезли мені колеги паску перед Великоднем. Сусіди повиходили, дивуються багатолітній традиції нашого підприємства вітати з Пасхою ветеранів... А коли я їм розповіла про екскурсію водоканалом для пенсіонерів з нагоди річниці створення підприємства, то були щиро вражені повагою до колишніх працівників.

Справді, у нашому колективі є взаєморозуміння, міцна підтримка. Я колегам дуже вдячна, що були поруч, коли нездужав чоловік, допомогли його провести в останню путь. Цінно знати, розуміти, що в тяжку хвилину ти не одна і є кому добре слово сказати, розрадити...

***

На заслуженому відпочинку часто відвідую богослужіння. У храмі моїй душі добре і затишно. Молюся за перемогу України над ворогом, мусимо вимолити ту перемогу...

Багато уваги приділяю внучатим племінникам Олексієві та Артемові, допомагаю племінниці Наталі у вихованні синів. Мені важливо, аби вони зростали вихованими, людяними, вміли поділитися один з одним, пильнували науку, не хуліганили... Зараз хлопці вже подорослішали, перейшли у сьомий та четвертий класи.

Їм нагадую і про те, як важливо економити воду. Переконана, і дітям, і дорослим треба пам'ятати про те, що вода — ресурс невідновний. І дається вона людям тяжкою працею. Коли проводила екскурсії школярам, які приходили на підприємство, завжди наголошувала на цьому учням. Пояснювала: нерідко деякі тернополяни ще додивляються сни, а спеціалісти «Тернопільводоканалу» вже ліквідовують аварію на водопроводі. І у тих місцях, де ризиковано задіювати техніку, копають руками. Щоб містяни не залишалися без води, встигли помитися, випили чаю, покавували...

Тому дуже важливо цінувати чужу працю, заощаджувати воду, берегти свердловини. Аби нам було добре і ми мали що залишити в спадок наступним поколінням...