Комунальне підприємство "Тернопільводоканал"

Посадити квіти, знайти спільну мову з підприємцями, швидко підготувати важливий звіт, стати донором крові чи організувати екскурсію — для цієї жінки нема непосильних завдань. Мова про начальницю абонентного відділу КП «Тернопільводоканал» Тетяну Володимирівну Бакулінську. Сьогодні запрошуємо вас познайомитися з пані Тетяною ближче.

— Тетяно Володимирівно, знаю, що у Вас нетипова для жінок освіта — спеціальність техніка-електромеханіка. Як вирішили опанувати цей фах?

— Я росла активною і допитливою дитиною. У школі вчилася добре — на п'ятірки й четвірки, була старостою класу. Ніколи не сиділа на місці, завжди мала бажання навчитися чогось нового, брала участь у різних заходах, концертах. Спершу мріяла стати поліціянткою, згодом надумала бути провідницею і мандрувати потягами. Але батьки відмовили мене від таких професій. Пізніше я запланувала опанувати ткацьку спеціальність у москві. Та знову в мої наміри втрутилися тато з мамою — не відпустили вчитися так далеко. Врешті з рідної Хмельниччини я подалася до столиці. У Києві жили мої дядьки і батьки не так тривожилися за мене. Вчилася в місцевому технікумі на техніка-електромеханіка три роки. Звідти нас відправили на практику у Рівненський водоканал.

— Яким було Ваше знайомство зі специфікою роботи у водоканалі?

— О! То яскраві юнацькі спогади. Я прибула до Рівного ще з трьома одногрупницями. Подружки родом з Волині, Черкас і Білої Церкви. Уявіть собі: сором'язливі дев'ятнадцятилітні дівчата — і чоловічий колектив, купа хлопців. Поселили нас у гуртожитку... Їсти ще з горем пополам готували, а як душ прийняти?.. Завжди якась із нас мусила чергувати біля дверей душової, щоб інші спокійно помилися...

Але три місяці практики всі витримали. Файно було, сильно нас не навантажували. Ми заглиблювалися в роботу контрольно-вимірювальних приладів і автоматики (КВІПа). Відправляли нас і на копання траншей для прокладання кабелю. Фахівці нам, юним усе пояснювали, тлумачили.

— Отже, отримавши свою першу роботу, Ви вже мали певний досвід?

— Так, ці навички стали у нагоді. Після закінчення технікуму у 1985 році я могла потрапити за направленням майстром аж у Середню Азію, або працювати слюсарем КВІПа у Тернопільському управлінні водоканалізації. Робітничий фах мене не лякав, а от самій їхати так далеко від дому було страшнувато. Тому обрала Тернопіль.

Новий колектив, знову здебільшого чоловічий, прийняв щиро і доброзичливо. Мене взяли на місце Галі Коваленко, яка перебувала в декретній відпустці. Колеги ділилися досвідом, давали слушні поради. Багато пояснювали, як проводити підготовку манометрів та амперметрів для повірки органами ДСТУ. А я не соромилася усім цікавитися чи зайвий раз запитати. Адже щоб знати більше, потрібно починати з найменшого.

На жаль, частина колег, які знайомили мене з робочими обов'язками, вже відійшли у вічність. Це Григорій Гичка, Анатолій Коваленко, Ганна Мончуковська, Надія Нестерець, Лідія Осіп, Михайло Муца, Любов Пекар, Роман Романів, Степан Лисак, Степан Копистянський, Євген Зеньо, Віктор Шешньов, Стефанія Шведа, Анатолій Гавура та інші. Світла їм пам’ять.

До речі, я почала працювати на підприємстві за директора Євгена Франковича Цибуляка. Дуже строгий начальник був, тримав страшну дисципліну. Зранку начальник відділу кадрів стояв на дверях при вході. Коли людина приходила на роботу після 8.00, її прізвище вносили в перелік тих, які запізнилися. Якщо керівник приїжджав на об'єкт, підлеглі не мали права сісти й перепочити. Жодних перекурів.

— Яким був Ваш професійний шлях на підприємстві?

Працювала не лише слюсарем. Обіймала посади інженера-енергетика, інженера абонентського відділу. Допомагала розносити рахунки, попередження, робити перепис населення. Підміняла секретарку й навчилася друкувати на машинці, виконувала обов'язки диспетчера.

Кілька років працювала в інспекції водоканалізаційного господарства. Інспекцію очолював Борис Олександрович Рябов. Він славився дуже крутим норовом. Хтось із колег мені казав, що я на 125 відсотків дурна, якщо згоджуся трудитися під його орудою. Надто вже строгий, прискіпливий і вимогливий начальник. Але такий аргумент на моє рішення не вплинув. На будь-якій посаді, з будь-яким керівником треба комусь працювати.

Попри те, у мене в спілкуванні з Рябовим проблем не виникало. І показники діяльності інспекції покращились. Єдине мені допікало — Борис Олександрович любив курити у кабінеті. От бувало, приїжджаю з об'єктів, а в кабінеті аж сиво, дим очі виїдає. Я одразу давай вікно відкривати, провітрювати. Хіба тоді трохи на крик переходили.

Мій секрет успіху простий — якщо хочеш працювати, то береш і працюєш. Тобі дають завдання — ти його виконуєш. Так, у взаємодії з кожним начальником можуть бути свої нюанси. Та порозуміння можна знайти завжди. Тому згодом мені уже натякали, що я мудра на всі 125 відсотків.

Окрім цього, в робочому процесі для мене важлива відповідальність. Ніколи не дозволяла собі лінуватися, ухилятися від справ, відкладати роботу на завтра-післязавтра.

Я не відступала навіть тоді, коли треба було опанувати щось абсолютно нове для мене. Мабуть, давалися взнаки ті мої лідерські задатки з дитинства. Наприклад, у 1985-ому, коли пропрацювала лише два місяці, звільнився головний енергетик. І якраз потрібно було підготувати важливий звіт за останнє півріччя. Зобов'язали мене. Думаєте, не здала? Головний інженер Григорій Степанович Гичка відправив до своєї дружини, яка працювала обласному управлінні ЖКГ. Олена Михайлівна все мені розказала, показала...

Навіть не віриться, що з того часу минуло вже майже 40 років. Водоканал для мене — це другий дім. Тут проводжу більшу частину свого життя. Застала багато добрих змін. Колеги вже стали рідними. Кожен знає твою історію, ти знаєш їхні успіхи та проблеми. Якщо щось стається у родині, колеги завжди допоможуть морально і матеріально. За це їм велика вдячність.

— Тетяно Володимирівно, більше двадцяти років Ви — начальниця абонентного відділу. Чи правда, що призначення стало для Вас певним викликом?

— Упродовж 1999 року у водоканалі змінилося три начальники абонентного відділу. Зрештою, мені запропонували випробувати свої сили й уміння на цій посаді. Кривити душею не буду — адаптація видалася важкою. Були і сльози, і заяви на звільнення. Першу заяву тодішній директор Олег Михайлович Баран порвав на шматки, іншу не взяв до уваги.

Один начальник тоді сказав мені: «Ти дурна, що проливаєш сльози. Та хто через роботу плаче? Працюй! Не переживай! А якщо чогось не зробила сьогодні — то зробиш завтра». Згодом усе втряслося.

На той час я була наймолодшою начальницею відділу на підприємстві, деякі підлеглі мені у батьки годилися. Увесь абонентний відділ сидів в одному кабінеті — разом 15 працівників. Ми там і відвідувачів приймали, і договори укладали, і рахунки виписували. Підходила до директора, просила: «Олеже Михайловичу, нам тісно, допоможіть з приміщенням. Ми не маємо навіть куди верхній одяг повісити». У відповідь чула: «А це ваші питання. Хоч на колінах собі пальта тримайте».

Якраз почалася ера комп'ютерів на підприємстві. Дали нам один на весь відділ. А ми у тих комп'ютерних премудрощах, звісно, ні в зуб ногою. Свого програміста у водоканалі не було. Забігав фахівець з іншої фірми, консультував, тому доводилося підлаштовуватися під його графік. Часто я допізна засиджувалися на підприємстві. А ще ж двоє дітей-школярів вдома... Самі, бо чоловік працював за кордоном, на заробітках. Мобілок тоді ніхто не мав. Виручав стаціонарний телефон, щораз випитувала у синів: «Що ви там? Зробили уроки? Повечеряли?».

Мабуть, завдяки моїй роботі Богдан і Олег росли самостійними хлопцями. Я ж у водоканал приходила ще перед 8.00. Діти йшли до школи на 9.00. То я зранку залишала їм підготований одяг, сніданок. А вже з роботи телефонувала додому, будила хлопців...

Але хоч інколи й складно доводилося нашому відділу, ми справлялися. Почали розв'язувати проблему з боржниками, показники вирівнялися... Зараз, до речі, набагато простіше працювати, але збільшуються вимоги, звіти, вивчення і вдосконалення нового законодавства. Тобто, знову ж таки потрібно постійно вчитися.

— Ви багато років працюєте з підприємцями, юридичними і фізичними особами. Як вдається знаходити підхід до абонентів?

— Правила універсальні — не хамити людям, не ставитися зверхньо. Адже ми всі — виконавці. Я теж підлегла і маю виконувати ті обов'язки, які на мене поклали.

Але за стільки часу, скажу вам, траплялося різне — і охорону доводилося викликати, й поліцію.

Коли працюємо з абонентами, мусимо бути ще й трохи психологами. Приходить споживач збуджений, нервовий, стараєшся знайти з ним спільну мову, заспокоїти, підказати, порадити... Допомагаєш у вирішенні питання — і відвідувач прощається вже зовсім в іншому настрої.

А якось у 1990-х роках, коли я працювала інспектором, знімала показники у приміщенні приватної фірми. Один крутелик хотів мене залякати: «А ви не боїтеся, що зараз зайдете і вже не вийдете?» Я ж кажу твердо й спокійно: «Ні, я зайду і безпроблемно вийду, бо я нічого протизаконного не роблю». Не вдалось чоловікові вивести мене на емоції.

— Розкажіть про свою діяльність у профспілці, адже це також частинка Вашого життя.

— На посаді голови первинної профспілкової організації «Тернопільводоканалу» я уже двадцятий рік. Не хотіла брати на себе таку відповідальність, але мене поставили перед фактом. Треба — і все. Інших кандидатур не було.

У 2005 році скарбником була Ліда Шимків. Починали ми з нуля — не було ні документів, ні протоколів. Коли Ліда Михайлівна пішла на пенсію, її обов'язки переклали на Таню Фармегу.

За період роботи в профспілці щороку організовували поїздки-екскурсії для водоканалівців. Об’їздили багато туристичних місць. Побували на Закарпатті, у Чернівцях, Бакоті, Кам'янці-Подільському, ходили Шевченковими стежками на Черкащині, відвідували замки Тернопільщини. Кожного літа вибиралися у Карпати, підкорювали якусь гірську вершину. Врізалося в пам'ять, як спускалися з Говерли. Цей перепад температур, тепло і холод... У той день падав дощ, було слизько. Колега Ліда Федорівна Осіп впала і набила синці. На щастя, обійшлося без серйозних травм...

Також за сприяння профспілки у водоканалі відновили хор, готували до багатьох свят виступи. Я теж була його учасницею. Але у 2013-ому померла моя мама. І відтоді чомусь більше не можу співати, на очі одразу навертаються сльози.

Окрім цього, за сприяння профспілки організували на підприємстві футбольну команду, їздили на змагання з мініфутболу серед водоканалів інших міст України. Проводили змагання серед відділів підприємства з шахів, шашок, футболу, волейболу, армспорту, тенісу, перетягування канату.

Ми у водоканалі вміємо активно відпочивати і цікаво проводити вільний час. Любимо влаштовувати пікніки на природі, свята з домашньою атмосферою. Кликали всіх на фестини, смажили шашлики. Організували і свій конкурс «Міс водоканалу». На жаль, останні кілька років про таке насичене дозвілля довелося забути. Спочатку коронавірусні обмеження руйнували нам усі плани. Потім почалася велика війна. Людям тепер не до веселощів. Але віримо в швидку перемогу України над ворогом. У те, що колись знову разом кудись поїдемо, відпочинемо від проблем. Ще маємо важливу домовленість — у день нашої перемоги всі заспіваємо гімн України у вишиванках.

— Тетяно Володимирівно, як відновлюєтеся після трудових буднів і звідки черпаєте енергію?

— Я люблю землю, рослини. Коли мала невеличкий клаптик землі на водонасосній станції, завжди після роботи бігла туди. У фізичній праці відпочивала душею, розумом. Адже земля і все що на ній родить, забирає моральну втому і надає тобі силу для нового робочого дня.

Раніше часто вишивала картини, серветки, в'язала. Тепер більше захоплююсь доглядом за квітами, вазонами. Люблю подорожувати.

Позитивною енергією заряджаюся від рідних — чоловіка Ярослава, який працює електромонтером у відділі водопровідних насосних станцій нашого підприємства, невістки Олі, онука Матвійка. Сини зараз далеко, але сподіваюся на швидку зустріч з ними.

— Що побажаєте молодшим колегам-водоканалівцям?

— Бути стриманішими, намагатися більше розуміти один одного. Вважаю, кожен повинен перейматися не лише особистими проблемами, а й думати про ближніх, про відділ, про колектив. Бо ми працюємо на підприємстві і одночасно живемо цим підприємством. І, звісно, бажаю всім міцного здоров'я, миру, перемоги України, спокійних, нетривожних ночей.

— Дякую за розмову.