Комунальне підприємство "Тернопільводоканал"

Подружжя Коцюбів добре знають у водоканалі. Олег Володимирович і Леся Олександрівна працьовиті, щирі, життєлюбні. Без цих усміхнених людей вже важко уявити собі будні відділу каналізаційних очисних споруд. Поспілкувалися з цією дружньою сім'єю про їхню роботу, життя і найбільші мрії.

Олег Коцюба працює на підприємстві понад 30 років. Прийшов у водоканал 1992 року. За плечима у молодого чоловіка була служба в армії, навчання на столяра та два роки роботи в одній з будівельних організацій Тернополя.

Навідався у відділ кадрів, після того, як дізнався, що у водоканалі шукають столяра, пригадує пан Олег.

«Тернопільводоканал» мені був не чужий з дитинства. На підприємстві слюсарем працював дід Теодозій. Він вправно ремонтував обладнання, згодом став бригадиром слюсарів. А мама Люба, світла їй пам'ять, трудилася машиністом-оператором на каналізаційних очисних спорудах. Так що з малих років я бачив, як надходять стічні води, як їх очищають, розумів наскільки це непростий процес», — розповідає Олег Володимирович.

Столяром у водоканал Олега спершу не взяли — літній чоловік, працівник на цій посаді, ще не збирався на заслужений відпочинок. Тому хлопцю запропонували деякий час потрудитися слюсарем, продовжити справу свого дідуся.

Вакансія столяра з'явилася через рік — і Олега одразу перевели. Із ремонтами молодик навідувався на всі об'єкти підприємства — від водозабору у Верхньому Івачеві до найвіддаленішої каналізаційної насосної станції. Всюди водоканалівці потребували його допомоги, адже на той час Олег був єдиним столяром на підприємстві.

Роботи й справді вистачало, а от грошей — не дуже. Криза 1990-тих не оминула й колектив водоканалу. Траплялося, зарплату затримували на два, а то й три місяці.

«Ви собі уявіть, як велося родинам, де і чоловік, і дружина трудились на «Тернопільводоканалі»? — розповідає пан Олег. — Деколи мусили в діда пенсію позичати, бо тільки соціальні виплати тоді надходили вчасно. Ще підсобне господарство виручало — своя городина, м'ясо, молоко. Так і виживали»...

Водночас у той не найпростіший для молодої держави період Олега спіткала радісна подія в особистому житті. На празниковій гостині в родичів зустрів свою долю — юну красуню Лесю.

«До того, як ми занесли заяву в РАГС я навіть не знав скільки Лесі років. Виявилося, що між нами одинадцять років різниці. Відтоді жартую, що недарма парубкував до тридцяти — чекав, поки дружина закінчить школу», — сміється пан Олег.

Олег і Леся одружилися в 1999 році. У подружжя один за одним народилося троє синів. Аби допомагати коханій і більше часу проводити з дітьми, Олег попросив перевести його на оператора хлораторної установки. Ця робота була позмінною, тож чоловік встигав попорати господарку, зібрати урожай, частіше бавився із малечею.

Життя текло розмірено і неспішно. Лише осінній будень 2007 року ледь не обернувся смертельним жахом... Якби не Олег, ця дата, мабуть, стала б найтрагічнішою в історії водоканалу.

Тієї днини на каналізаційних очисних спорудах працівники ліквідовували аварійну ситуацію. Майстер опустився у колодязь. На жаль, фахівець, який пропрацював у цій сфері вже багато років, недооцінив ризики й злегковажив правилами безпеки. Чоловік забув одягти протигаз та запобіжний пояс з рятувальними мотузками. Попри професійний досвід майстер не подумав про те, що внизу накопичилися отруйні гази. На глибині чоловік зробив кілька вдихів і впав непритомний. Запідозривши біду, за колегою спустився слюсар-ремонтник. У поспіху він теж не згадав про захист — і так само втратив свідомість.

Про лихо зі співробітниками дізнався Олег Коцюба.

«Мені сказали, що в колодязі непритомні люди. Я одразу побіг за протигазом та запобіжним поясом з рятувальними мотузками. Повертаюся — а в колодязі вже троє потерпілих! На дно без захисного спорядження спустився ще й наш технолог», — ділиться спогадами Олег Володимирович.

В екіпіруванні пана Олега швидко опустили донизу. На дні колодязя він побачив нерухомих колег. Спочатку підчепив і підняв технолога, бо прямо на нього текли стоки. На землі передав чоловіка фахівцям і повернувся до порятунку інших.

«Непритомний слюсар важив більше ста кілограмів. Я смикнув різко — і шланговий протигаз обірвався. Пригадавши попередні навчання та інструктажі, різко затримав подих. Знаю ж, що всі правила безпеки написані кров'ю», — каже пан Олег.

Майже не дихаючи Олег Коцюба витяг зі смертельної пастки всіх постраждалих. Тричі опускався на чотириметрову глибину колодязя і щоразу визволяв із середовища отруйних газів людину. Зверху зібралися водоканалівці. Вже згодом на місце події прибула поліція, карети швидкої допомоги, всі розпитували рятівника про самопочуття.

«Відчуття страху в мене не було. Я не піддаюся паніці. Просто знаю, що у визначальний момент треба заспокоїтися і спокійно зробити те, що від тебе залежить. Так і тут зрозумів, що слід негайно спускатися на допомогу, — каже пан Олег. — Останнім я підняв майстра. Він найдовше пробув у колодязі, обличчя посіріло, мов у покійника, я його ледве впізнав. Думаю, якби ще трохи часу минуло, ДСНС-ники не встигли б йому зарадити. Так, уже згодом з'явилося розуміння, що ситуація для мене могла розгорнутися по-різному. Якби десь оступився, то сам міг залишитися поміж отруйних газів. Але, дякувати Богу, минулося».

Повне усвідомлення небезпеки, яка загрожувала життю, наступило після розмови з дружиною. Леся неабияк розхвилювалася, коли чоловік розповів їй історію, після того, як поклав у кошик для прання брудну спецівку.

«Звісно, мені було приємно, що Олег такий відважний, та водночас розсердилася на нього за те, що пішов ризик. А якби залишив трьох дітей сиротами? Меншому синові тоді ще й року не виповнилося!» — пригадує ті події Леся Олександрівна.

За героїчний вчинок Олега Коцюбу відзначили премією та нагородили пам'ятним годинником із гравіюванням.

Минав час. Хлопці в сім'ї Коцюбів підростали, пішли до школи. У пані Лесі з'явилася змога працювати. Вона, як і чоловік, вирішила долучитися до колективу «Тернопільводоканалу».

«У 2016 році мені була потрібна довідка про доходи чоловіка. В адмінкорпусі вирішила зайти у відділ кадрів — ще раніше думала працевлаштуватися і поцікавитися, чи не шукають зараз робітників, — розказує пані Леся. — Запитала про вакансію на каналізаційних очисних спорудах, бо КОСи — недалеко від дому. І працювати можна за змінним графіком, що з трьома дітьми дуже зручно. Мене вислухали та скерували до начальника відділу каналізаційних очисних споруд Василя Тимчишина».

Так Леся Олександрівна почала працювати оператором очисних споруд на решітках. Ці великі металеві конструкції є частиною механічного очищення стічних вод. На решітки разом із потоком стічних вод потрапляє весь мотлох із каналізації — ганчірки, вологі серветки, пластик, папір. Пані Леся вручну очищає решітки від сміття і стежить, щоб непотріб не пішов далі каналізаційними очисними спорудами та не пошкодив обладнання.

Робота оператора очисних споруд важка, не з найприємніших, але важлива.

«Стоки надходять на решітки цілодобово, незважаючи на погоду чи пору року. Коли падають дощі, рівень стічних вод підіймається, збільшується кількість сміття. Не раз з неба ллється злива, а ти надворі стоїш і чистиш решітки. Дощ і вітер лупашать по тобі. А як холоднішає, трапляється, рукавиці промокають і примерзають до рук. І це я ще про «аромати» не згадую, вони інколи всю середину вивертають», — пояснює пані Леся.

Особливо непросто було працювати на каналізаційних очисних спорудах у час ковідної пандемії. Тоді частина фахівців виконувала свої обов'язки у захисних костюмах.

На жаль, труд, пов'язаний із перекачуванням і очищенням стоків, часто недооцінений як пересічними споживачами, так і суспільством загалом.

«Прикро, та багато людей досі ділять професії на благородні і не дуже. От побутує думка, що треба, наприклад, віддячитись за прийом лікарю. А якщо спеціальність робоча, то начебто і поваги не заслуговуєш, і будь-якою зарплатою обійдешся. Скільки було нарікань, що тариф на воду переглянули, а від цього залежить і розмір нашої зарплатні. Ще пригадую, як кілька років тому журналісти дивувались, чому водоканал закуповує та видає працівникам молоко. Шпетили підприємство! Але ж молоко нам видавали саме через шкідливі умови праці. От якби ті, що хвилювались за якісь молочні ванни — прийшли й почистили решітки на КОСах, то всі питання б швидко відпали», — наголошує пані Леся.

Співрозмовниця додає, що викидання сміття в каналізацію — це також зневага чужої праці. Адже жодний мотлох у стічних водах не розчиняється. Добра частина непотребу осідає саме на решітках КОСів, за станом яких пильнує пані Леся та її колеги.

«Багато сміття надходить з міської каналізації. Окрім цього, на каналізаційних очисних спорудах спорожняють машини, які викачують домашні септики, вміст біотуалетів. О, це, вам скажу, якась окрема клоака. Тут нам трапляється всяка всячина ще й добра частина гардеробу включно з нижньою білизною, шкарпетками та футболками. Це для нас, мабуть, одна з найневдячніших частин роботи», — каже Леся Олександрівна.

Попри все пані Леся свою роботу любить і не шкодує, що працює саме у «Тернопільводоканалі». Цінує свій злагоджений та доброзичливий колектив. Особливо важлива така згуртованість у час війни, адже кілька разів персоналу доводилося переживати потужні ворожі атаки. Якось у робочому приміщенні вибуховою хвилею вибило двері.

«Ми вміємо один одного розрадити, розвеселити, підтримати добрим словом. З теплом згадую покійного начальника каналізаційних очисних споруд Василя Степановича Тимчишина. Завжди справедливий керівник, спокійний та людяний», — зазначає Леся Олександрівна.

Та не лише роботою живе подружжя Коцюбів. Олег Володимирович — дбайливий ґазда, встигає все довести до пуття і на городі, і в полі, і біля хати. А Леся Олександрівна окрім того, що вправна господиня, любить вишивати картини бісером, пекти смакоту, подорожувати. Ще одне захоплення жінки — вирощування квітів. Навіть на верхньому майданчику каналізаційних очисних споруд неподалік робочого місця пані Леся облаштувала красиву клумбу. На клаптику землі посадила рослини з домашнього квітника. Всі прийнялися і радують око барвами.

Так само як на, здавалося б, неприступних КОСах вдалося знайти місце для тендітних і запашних квітів, подружжя Коцюбів помічає посеред складних життєвих викликів позитив та вірить у краще майбутнє — і для України, і для «Тернопільводоканалу», і для трьох своїх синів.

«Наші мрії прості. Прагнемо перемоги над ворогом, щоб в українців було спокійне та щасливе життя. Мріємо про реконструкцію каналізаційних очисних споруд. Обладнання вже мали оновити, але всі плани зруйнувало повномасштабне вторгнення росіян», — пояснює Олег Володимирович.

До слова, нещодавно пан Олег змінив посаду. Тепер він працює оператором на аеротенках, контролює роботу споруд, де відбувається біологічне очищення стічних вод за допомогою мікроорганізмів (активного мулу).

Сподіваються Коцюби і на те, що їхня династія у водоканалі матиме продовження.

«Двоє наших синів здобули робітничі спеціальності. Нам би хотілося, щоб вони також мали змогу працювати на підприємстві, доєдналися до відбудови Батьківщини. Колись ми, старше покоління, звернули не туди, то нехай хоча б наші діти виправлять ці помилки, побудують кращу країну. Це ж так важливо — аби молодь жила тут, на рідній землі. Справжнє майбутнє України — у дітях й онуках, за яких зараз борються ЗСУ», — із усмішкою завершує розмову пані Леся.